Як виявилося, університет мав одну дуже підступну особливість: спочатку ти радієш, що вступив, потім намагаєшся запам’ятати, де яка аудиторія, а ще за якийсь час раптом усвідомлюєш, що минуло вже кілька місяців, а ти досі не розумієш, куди поділися всі вихідні.
Саме так і сталося зі мною.
Здавалося, ще вчора ми з дівчатами знайомилися з університетом, губилися в коридорах і сперечалися, де смачніші котлети. А сьогодні я вже могла безпомилково знайти потрібний корпус, знала, які викладачі люблять ставити запитання на початку пари, а які здатні прочитати лекцію так, що половина групи починає мріяти про каву.
Щоправда, це не означало, що я стала ідеальною студенткою.
Одного ранку я так старанно записувала пояснення викладача з мікроекономіки, що пропустила момент, коли він сказав перегорнути сторінку. Коли нарешті підвела голову, вся група вже розв’язувала завдання, а я продовжувала конспектувати щось, що давно залишилося в минулому.
— Катю, ти з нами? — тихо запитав Денис.
— Фізично — так.
— А морально?
— Морально я вже вдома.
— Передай привіт холодильнику.
Я штовхнула його ліктем і швидко перегорнула сторінку.
Зате завдання я зрештою розв’язала. Майже правильно. Одну цифру переплутала, але вирішила вважати це маленькою перемогою над обставинами.
Увечері я розповіла про це дівчатам.
— Тобто ти вже навчилася розв’язувати економічні задачі, навіть коли не знаєш, на якій сторінці перебуваєш? — уточнила Софія.
— Це називається адаптивність.
— А я думала, розгубленість, — сказала Маша.
— Дівчата, колись ви ще будете пишатися мною.
— Звичайно, — погодилася Софія. — Особливо коли ти отримаєш диплом і зможеш пояснити нам, чому викладачі вважають, що ми маємо пам’ятати все, що вони говорили три місяці тому.
На це я нічого не відповіла. Бо, по-перше, це було б складне питання. А по-друге, я сама намагалася зрозуміти, як вони це роблять.Але якщо моє навчання хоча б потроху рухалося вперед, то в особистому житті подруг починалося щось значно цікавіше.
Першою новинами поділилася Маша.
Хоча, якщо бути точною, новиною це було лише в тому сенсі, що вона нарешті ухвалила остаточне рішення. Про Максима ми знали вже давно. Маша зустрічалася з ним кілька тижнів, розповідала про їхні прогулянки, іноді показувала його повідомлення й час від часу ділилася сумнівами.
Спочатку він їй подобався. Принаймні достатньо, щоб погоджуватися на нові зустрічі. Але з кожним разом у її розповідях ставало дедалі менше захоплення й дедалі більше фраз на кшталт: «Ви тільки уявіть, що він сьогодні сказав».
Тож коли одного вечора Маша повернулася в кімнату, скинула куртку на стілець і втомлено опустилася на ліжко, ми з Софією одразу перезирнулися.
— Ну? — запитала Софія. — Остаточно?
Маша кивнула.
— Остаточно. Ми з Максимом більше не зустрічаємося.
Я відклала конспект.
— І як ти?
— Нормально. Трохи прикро, якщо чесно. Але водночас таке полегшення, що ви навіть не уявляєте.
— Розповідай, — попросила я.
Маша підтягнула до себе подушку й обійняла її.
— Пам’ятаєте, я казала, що він постійно переводить розмову на себе? Так от, сьогодні я вирішила перевірити, чи мені не здається. Ми зустрілися, я почала розповідати про університет, а він за хвилину вже пояснював, як його друг неправильно вибрав машину.
Софія скривилася.
— І до чого тут ти?
— Оце я теж хотіла б знати! Я спробувала повернути розмову до себе, але він знову почав розповідати про свої справи. А потім ще й образився, що я якась мовчазна.
— Тобто ти мала слухати його, але не мала права втомитися? — уточнила я.
— Приблизно так. І знаєте, що найцікавіше? Я вже навіть не злилася. Просто сиділа й думала: навіщо я тут?
— О, це серйозний симптом, — сказала Софія. — Коли під час побачення починаєш подумки планувати вечерю, пора додому.
— Я вже встигла подумки скласти план на весь тиждень, — зізналася Маша. — І навіть вирішила, що завтра піду в бібліотеку.— Усе. Це кінець, — урочисто оголосила я. - Бібліотека перемогла Максима.
Маша засміялася.
— Коли я сказала, що не хочу продовжувати стосунки, він заявив, що я, мабуть, просто не готова до серйозних відносин. Софія одразу закотила очі.
— Звичайно. Бо якщо дівчині не подобається конкретний хлопець, то це вона неодмінно не готова до стосунків. Інших варіантів не існує.
— Я теж так подумала. Спочатку навіть почала сумніватися: може, я справді занадто вимоглива? А потім згадала, що хотіла всього лише, аби людина цікавилася мною, слухала мене й не перетворювала кожну зустріч на розповідь
про власну велич.
— Машо, це не завищені вимоги, — сказала я. — Ти ж не замовляла принца на білому коні. Ти просто хотіла хлопця, з яким можна нормально поговорити.
— Отож, — погодилася Софія. — Ти не шукала ідеального чоловіка. Ти хотіла, щоб поруч із тобою була людина, а не ведучий власного токшоу.
Маша засміялася й нарешті відклала подушку.
— Знаєте, мені вже краще. Просто неприємно, коли спочатку думаєш, що людина тобі підходить, а потім виявляється зовсім інше.
— Це нормально, — сказала я. — Ми ж не можемо дізнатися, який хтось насправді, за одним горнятком кави.
— А за трьома? — запитала Софія.
— За третім уже можна зрозуміти, чи варто замовляти четверте.
— О! — Маша підняла палець. — Оце треба записати.
Ми знову засміялися.
Маша не виглядала розбитою чи нещасною. Їй було прикро, але вона вже розуміла, що нічого страшного не сталося. Максим їй не підійшов, і це не означало, що з нею щось не так.
— Ну все, — заявила вона, підводячись. — На сьогодні тему Максима закрито. Я хочу спокійно пожити хоча б кілька тижнів.
— Підтримую, — сказала я.
— А ти чого така задоволена? — примружилася Маша. — У тебе самої особисте життя поки що нагадує порожній зошит.
— Зате в мене зошит новий.
— І кольорові ручки, — додала Софія.