Прокидатися після вечірки, коли за вікном уже давно настав ранок, а в тебе попереду ще цілий день університетського життя, — окремий вид випробування.
Особливо якщо напередодні ти вирішила, що кілька годин танців ніяк не вплинуть на твою здатність нормально функціонувати.
Як виявилося, вплинуть.
Я розплющила очі й кілька секунд дивилася на стелю, намагаючись згадати, який сьогодні день і чи не пропустила я чогось важливого. Потім повернула голову до вікна, позіхнула й потягнулася до телефона.
Жодних катастроф. Жодних термінових повідомлень. Життя, на диво, продовжувалося.
— Дівчата, ви живі? — почулося з іншого ліжка.
Судячи з голосу, Софія вже прокинулася й навіть устигла набратися енергії. Я не знала, як їй це вдавалося. Можливо, у її родині існував якийсь секретний спосіб відновлення після вечірок, про який звичайним людям не повідомляли.
— Фізично — так, — пробурмотіла Маша, не розплющуючи очей. —
Морально ще не визначилася.
— Чудово! Тоді можемо обговорювати вчорашній вечір.
Я накрила голову подушкою.
— А можна спочатку поснідати, а вже потім згадувати події, які потребують інтелектуальних зусиль?
— Катю, ти завжди думаєш про їжу.
— Неправда. Іноді я думаю про гроші. А ще про те, що їжа коштує грошей.
Маша зареготала так, що я мимоволі прибрала подушку з обличчя.
— От бачиш, Софіє? У нашої Каті всі дороги ведуть до фінансів.
— Саме тому вона й вивчає економіку, — урочисто заявила Софія. —
Людина вже мислить професійно.
— Якщо мої професійні навички допоможуть мені не витрачати зайвого, я вважатиму освіту успішною.
— А тепер серйозне запитання, — Софія вмостилася зручніше. — Вам сподобалася вчорашня дискотека?— Так, — відповіла Маша. — Мені давно хотілося кудись вибратися. А то ми вже почали жити за розкладом: пари, конспекти, їдальня, гуртожиток, сон. Іноді мені здається, що університет перетворює нас на дуже освічених, але нудних людей.
— Я не нудна, — заперечила я.
— Звісно. Ти просто вчора пів вечора пояснювала, чому не збираєшся купувати коктейль.
— І що? Зате в результаті я його випила!
Софія повернулася до мене з таким виразом обличчя, ніби нарешті дочекалася найцікавішої частини розмови.
— О! Точно! Розповідай. Як там твій загадковий благодійник?
— Який ще благодійник?
— Той, що пригостив тебе коктейлем.
— А-а-а. Нормальний хлопець. Симпатичний, привітний. Ми трохи поговорили, потанцювали. Він навчається на іншому факультеті.
— І все? — Софія явно очікувала більшого.
— А що ти хотіла почути? Що він освідчився мені в коханні біля барної стійки?
— Було б непогано. Принаймні історія вийшла б цікавішою.
— Тоді тобі доведеться її самій вигадати.
Маша сіла на ліжку й усміхнулася.
— Мені здається, Каті найбільше сподобалося те, що вона нічого не витратила.
— Не найбільше! — обурилася я. — Просто це приємний бонус.
— Тобто якби він запропонував тобі коктейль, а потім сказав, що кожен платить за себе, ти б теж так раділа?
Я замислилася.
— Залежить від ціни коктейлю.
Софія розсміялася й кинула в мене подушкою.
— Ти безнадійна!
— Ні, я фінансово відповідальна.— Це звучить набагато пристойніше, — погодилася Маша. — Треба запам’ятати.
Я теж засміялася. Якщо чесно, учорашній вечір справді залишив приємні враження. Мені сподобалося танцювати, сміятися з дівчатами й знайомитися з новими людьми. А ще було приємно, що хлопець сам запропонував пригостити мене, не змушуючи почуватися незручно через те, що я не збиралася нічого замовляти.
Іноді невеликий жест міг зробити вечір кращим. Навіть якщо цей жест коштував лише один коктейль.
— До речі, — сказала я, повернувшись до Софії, — я досі не розумію, як у тебе виходить щоразу приходити кудись в іншому одязі.
— У сенсі?
— У прямому. У тебе в шафі речей більше, ніж у нашій кімнаті стільців. Ти вчора тричі переодягалася, поки ми збиралися. Мені здається, якби ми залишили тебе ще на годину, ти змінила б образів більше, ніж я за весь минулий місяць.
— Катю, це називається мати смак.
— А я думала, це називається мати велику шафу.
Маша знову засміялася.
Софія спочатку хотіла щось відповісти, але потім знизала плечима.
— Гаразд, зізнаюся. У моєї сім’ї є гроші. Мої батьки можуть дозволити собі купувати мені гарні речі, і я не бачу сенсу вдавати, ніби це не так.
Я на мить замовкла. Не тому, що її слова мене образили чи здивували.
Радше тому, що тепер деякі речі стали зрозумілішими.
— Знаєш, я приблизно так і думала, — нарешті сказала я.
Софія підняла брови.
— Справді?
— Ну, подивися на себе. Ти можеш переодягатися без кінця й краю, а потім ще й заявляти, що тобі нічого вдягнути. У мене після таких слів починається легка фінансова депресія.
— Я не винна, що в мене багато одягу!
— Звичайно. Він сам до тебе приходить. Напевно, стоїть під дверима з валізами.
Маша мало не впала назад на подушку від сміху.Софія теж засміялася, але потім стала серйознішою.
— Послухайте, я не приховувала це спеціально. Просто мені не хотілося, щоб ви почали ставитися до мене інакше. Я не хочу, щоб наша дружба залежала від того, у кого скільки грошей.
— А вона й не залежить, — відповіла Маша. — Ти думаєш, ми з Катею дружимо з тобою заради твоєї шафи?
— Якщо чесно, я вже почала хвилюватися за свою шафу, — додала я.
Раптом ви вирішите поділити її між собою.
— Дуже смішно.
— Я стараюся.
Я справді не вважала, що Софія тепер мусить оплачувати наші розваги чи допомагати нам із покупками. Вона була нашою подругою, а не благодійним фондом. Ми могли разом сміятися, ходити на пари, обговорювати хлопців і підтримувати одна одну, навіть якщо наші фінансові можливості були різними.
До того ж я не хотіла почуватися комусь винною лише через те, що в мене менше грошей.
— Ну от і домовилися, — підсумувала Софія. — А тепер пропоную знайти щось на сніданок, бо від ваших розмов про фінанси в мене розігрався апетит.