Як закохатися в ботана

Розділ 9. Коктейль за чужий рахунок

Прокидатися після вечірки, коли за вікном уже давно настав ранок, а в тебе попереду ще цілий день університетського життя, — окремий вид випробування.

Особливо якщо напередодні ти вирішила, що кілька годин танців ніяк не вплинуть на твою здатність нормально функціонувати.

Як виявилося, вплинуть.

Я розплющила очі й кілька секунд дивилася на стелю, намагаючись згадати, який сьогодні день і чи не пропустила я чогось важливого. Потім повернула голову до вікна, позіхнула й потягнулася до телефона.

Жодних катастроф. Жодних термінових повідомлень. Життя, на диво, продовжувалося.

— Дівчата, ви живі? — почулося з іншого ліжка.

Судячи з голосу, Софія вже прокинулася й навіть устигла набратися енергії. Я не знала, як їй це вдавалося. Можливо, у її родині існував якийсь секретний спосіб відновлення після вечірок, про який звичайним людям не повідомляли.

— Фізично — так, — пробурмотіла Маша, не розплющуючи очей. —

Морально ще не визначилася.

— Чудово! Тоді можемо обговорювати вчорашній вечір.

Я накрила голову подушкою.

— А можна спочатку поснідати, а вже потім згадувати події, які потребують інтелектуальних зусиль?

— Катю, ти завжди думаєш про їжу.

— Неправда. Іноді я думаю про гроші. А ще про те, що їжа коштує грошей.

Маша зареготала так, що я мимоволі прибрала подушку з обличчя.

— От бачиш, Софіє? У нашої Каті всі дороги ведуть до фінансів.

— Саме тому вона й вивчає економіку, — урочисто заявила Софія. —

Людина вже мислить професійно.

— Якщо мої професійні навички допоможуть мені не витрачати зайвого, я вважатиму освіту успішною.

— А тепер серйозне запитання, — Софія вмостилася зручніше. — Вам сподобалася вчорашня дискотека?— Так, — відповіла Маша. — Мені давно хотілося кудись вибратися. А то ми вже почали жити за розкладом: пари, конспекти, їдальня, гуртожиток, сон. Іноді мені здається, що університет перетворює нас на дуже освічених, але нудних людей.

— Я не нудна, — заперечила я.

— Звісно. Ти просто вчора пів вечора пояснювала, чому не збираєшся купувати коктейль.

— І що? Зате в результаті я його випила!

Софія повернулася до мене з таким виразом обличчя, ніби нарешті дочекалася найцікавішої частини розмови.

— О! Точно! Розповідай. Як там твій загадковий благодійник?

— Який ще благодійник?

— Той, що пригостив тебе коктейлем.

— А-а-а. Нормальний хлопець. Симпатичний, привітний. Ми трохи поговорили, потанцювали. Він навчається на іншому факультеті.

— І все? — Софія явно очікувала більшого.

— А що ти хотіла почути? Що він освідчився мені в коханні біля барної стійки?

— Було б непогано. Принаймні історія вийшла б цікавішою.

— Тоді тобі доведеться її самій вигадати.

Маша сіла на ліжку й усміхнулася.

— Мені здається, Каті найбільше сподобалося те, що вона нічого не витратила.

— Не найбільше! — обурилася я. — Просто це приємний бонус.

— Тобто якби він запропонував тобі коктейль, а потім сказав, що кожен платить за себе, ти б теж так раділа?

Я замислилася.

— Залежить від ціни коктейлю.

Софія розсміялася й кинула в мене подушкою.

— Ти безнадійна!

— Ні, я фінансово відповідальна.— Це звучить набагато пристойніше, — погодилася Маша. — Треба запам’ятати.

Я теж засміялася. Якщо чесно, учорашній вечір справді залишив приємні враження. Мені сподобалося танцювати, сміятися з дівчатами й знайомитися з новими людьми. А ще було приємно, що хлопець сам запропонував пригостити мене, не змушуючи почуватися незручно через те, що я не збиралася нічого замовляти.

Іноді невеликий жест міг зробити вечір кращим. Навіть якщо цей жест коштував лише один коктейль.

— До речі, — сказала я, повернувшись до Софії, — я досі не розумію, як у тебе виходить щоразу приходити кудись в іншому одязі.

— У сенсі?

— У прямому. У тебе в шафі речей більше, ніж у нашій кімнаті стільців. Ти вчора тричі переодягалася, поки ми збиралися. Мені здається, якби ми залишили тебе ще на годину, ти змінила б образів більше, ніж я за весь минулий місяць.

— Катю, це називається мати смак.

— А я думала, це називається мати велику шафу.

Маша знову засміялася.

Софія спочатку хотіла щось відповісти, але потім знизала плечима.

— Гаразд, зізнаюся. У моєї сім’ї є гроші. Мої батьки можуть дозволити собі купувати мені гарні речі, і я не бачу сенсу вдавати, ніби це не так.

Я на мить замовкла. Не тому, що її слова мене образили чи здивували.

Радше тому, що тепер деякі речі стали зрозумілішими.

— Знаєш, я приблизно так і думала, — нарешті сказала я.

Софія підняла брови.

— Справді?

— Ну, подивися на себе. Ти можеш переодягатися без кінця й краю, а потім ще й заявляти, що тобі нічого вдягнути. У мене після таких слів починається легка фінансова депресія.

— Я не винна, що в мене багато одягу!

— Звичайно. Він сам до тебе приходить. Напевно, стоїть під дверима з валізами.

Маша мало не впала назад на подушку від сміху.Софія теж засміялася, але потім стала серйознішою.

— Послухайте, я не приховувала це спеціально. Просто мені не хотілося, щоб ви почали ставитися до мене інакше. Я не хочу, щоб наша дружба залежала від того, у кого скільки грошей.

— А вона й не залежить, — відповіла Маша. — Ти думаєш, ми з Катею дружимо з тобою заради твоєї шафи?

— Якщо чесно, я вже почала хвилюватися за свою шафу, — додала я. 

Раптом ви вирішите поділити її між собою.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Я справді не вважала, що Софія тепер мусить оплачувати наші розваги чи допомагати нам із покупками. Вона була нашою подругою, а не благодійним фондом. Ми могли разом сміятися, ходити на пари, обговорювати хлопців і підтримувати одна одну, навіть якщо наші фінансові можливості були різними.

До того ж я не хотіла почуватися комусь винною лише через те, що в мене менше грошей.

— Ну от і домовилися, — підсумувала Софія. — А тепер пропоную знайти щось на сніданок, бо від ваших розмов про фінанси в мене розігрався апетит.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше