Як закохатися в ботана

Розділ 7 Компотні неприємності

До обіду я встигла зголодніти так, ніби замість першої пари в нас була ціла зміна на заводі.

Не те щоб навчання було надзвичайно складним. Просто нові викладачі, незнайомі аудиторії, купа інформації та необхідність постійно стежити за тим, що відбувається, виявилися значно виснажливішими, ніж я очікувала.

Коли ми нарешті вийшли з аудиторії, Маша першою озвучила думку, яка, підозрюю, крутилася в голові кожної з нас.

— Дівчата, я хочу їсти.

— Нічого собі новина! — відгукнулася Софія. — А я думала, ти просто так уже десять хвилин розглядаєш автомат із шоколадками.

— То я вивчала асортимент.

— Звісно. Науковий підхід.

Я засміялася, поправляючи ремінець сумки на плечі.

— А якщо серйозно, давайте сходимо до їдальні. Поїмо, вип’ємо чогось і трохи відпочинемо. Бо якщо я ще годину слухатиму про економічні закономірності, то почну бачити графіки навіть на стінах.

— Підтримую! — Маша одразу підхопила мою ідею. — Мені потрібна їжа. Бажано така, яка не вимагає від мене жодних розумових зусиль.

— Тобто не та, яку треба самостійно готувати? — уточнила Софія.

— Саме так. Я прийшла в університет здобувати освіту, а не кулінарні навички.

— Тоді нам точно в їдальню, — підсумувала я.

Ми рушили коридором до виходу, продовжуючи обговорювати перші враження від навчання. Маша розповідала, що один із викладачів говорив так швидко, ніби боявся не встигнути передати нам усі знання людства до кінця семестру. Софія тим часом намагалася згадати, чи залишилися в неї гроші на каву.

— До речі, — раптом сказала вона, — а ви вже знаєте, що робитимемо ввечері?

— Спатимемо, — упевнено відповіла Маша.

— Ти навіть не хочеш почути інші варіанти?

— Хочу. Але спочатку нехай хтось запропонує щось цікавіше за сон.

— Я поки що нічого не пропоную, — засміялася Софія. — Просто запитала.— А я поки що нічого не обіцяю, — додала я. — Спочатку поїмо. На голодний шлунок я не готова ухвалювати важливі життєві рішення.

— Тоді вперед, майбутня економістко! — урочисто проголосила Маша. — Веди нас до фінансового благополуччя. Або хоча б до котлети.

У їдальні було людно й шумно. Здавалося, половина університету одночасно вирішила, що більше не може чекати ні хвилини.

Ми стали в чергу, і невдовзі кожна з нас уже мала план свого обіду.

Маша обрала щось ситне й додатково взяла булочку. Софія довго вагалася між двома стравами, хоча зрештою зупинилася на першій із тих, які розглядала.

Я ж вирішила, що з обідом сьогодні впораюся без особливих експериментів.

Після їжі можна буде взяти каву, а потім повернутися до гуртожитку й нарешті розібратися з конспектами.

Принаймні такий план здавався цілком реалістичним.

Ми знайшли вільний столик і сіли разом. За розмовами час минув непомітно.

Ми обговорювали одногрупників, викладачів і те, як швидко доведеться звикати до нового розкладу.

— Мені здається, — сказала Софія, відсуваючи порожню тарілку, — що до кінця тижня я знатиму всі корпуси університету краще, ніж власну кімнату.

— Це якщо не заблукаєш дорогою до гуртожитку, — зауважила Маша.

— Дякую за підтримку.

— Завжди рада допомогти.

Я посміхнулася й допила воду.

Обід закінчився, але до наступної пари ще залишався час. Я згадала про каву, яку хотіла взяти, і підвелася.

— Я зараз повернуся. Хочу купити каву.

— А мені візьмеш? — попросила Софія. — Тільки без цукру.

— Звісно.

— А мені нічого не треба, — повідомила Маша. — Я вже використала весь свій

денний ліміт на їжу.

— Ти серйозно думаєш, що до вечора більше не зголоднієш?

— Не руйнуй моїх планів.

Я похитала головою, взяла гаманець і попрямувала до каси.Біля прилавка з напоями теж зібралася черга, але не надто велика. Я дістала гроші й стала чекати, час від часу поглядаючи на годинник.

Коли нарешті підійшла моя черга, я замовила дві кави. Одну собі, другу Софії.

Забравши стаканчики, я обережно взяла їх у руки й хотіла повернутися в бік нашого столика.

Саме тоді долинув голос Софії:

— Катю! Ти там кавові зерна сама вирощуєш, чи що? Ми вже зачекалися!

Я засміялася.

— Зараз іду! — гукнула у відповідь.

— Тільки не розлий! — додала Маша.

— Дуже смішно! — відгукнулася я.

Я повернула голову в бік подруг, збираючись зробити кілька кроків, і саме в цю мить хтось опинився просто переді мною.

Усе сталося настільки швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, звідки він узявся.

Я зачепила його плечем.

Він різко повернувся, намагаючись утримати рівновагу, а я інстинктивно відсахнулася.

Одна мить.

І цього виявилося достатньо.

Стаканчик із кавою в моїй руці хитнувся, але, на щастя, не перекинувся.

Натомість таця, яку тримав незнайомець, небезпечно нахилилася.

Я почула якийсь стукіт, побачила, як склянка з червонуватим напоєм ковзнула по краю, а потім…

Компот.

Компот був усюди.

На тарілці, на їжі, на його футболці й навіть на джинсах.

Я завмерла.

Хлопець теж.

Кілька секунд ми просто дивилися на те, що ще мить тому було цілком пристойним обідом.Мені хотілося негайно провалитися крізь підлогу.

— Боже мій! — нарешті видихнула я. — Вибачте! Я вас не побачила!

Він повільно підняв на мене очі.

І, чесно кажучи, його погляд не обіцяв нічого хорошого.

— Ви серйозно?

Я відчула, як щоки починають палати.

— Я не навмисно! Мене покликали, я на секунду повернула голову, а потім…

Я замовкла, бо поглянула на його футболку. Ой.

На світлій тканині розпливлася велика пляма від компоту. Не маленька цятка, яку можна було б непомітно витерти серветкою, а справжня катастрофа.

— Ой, ні, — пробурмотіла я. — У вас же все…

— Так, — сухо відповів він. — У мене все. Абсолютно все.

Він поставив тацю на найближчу поверхню й почав витягувати серветки. Я стояла поруч, відчуваючи себе людиною, яка щойно випадково зруйнувала комусь день і тепер не знає, як повернути його до початкового стану.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше