Перший ранок в університеті настав швидше, ніж мені хотілося.
Ще вчора ми з Софією та Машею могли спокійно розкладати речі, знайомитися й обговорювати, яким буде наше студентське життя. А сьогодні вже потрібно було вставати, збиратися й шукати потрібний корпус, не забувши дорогою ні розклад, ні конспекти, ні власну голову.
— Дівчата, а ми точно знаємо, куди йти? — запитала Маша, стоячи біля дверей гуртожитку з телефоном у руках.
— У нас є адреса університету, — відповіла Софія.
— Чудово. А де саме в університеті наша аудиторія?
Ми переглянулися.
— Зараз з'ясуємо, — сказала я з таким упевненим виглядом, наче щодня водила екскурсії університетськими корпусами.
Насправді я теж трохи хвилювалася. На карті університет здавався цілком зрозумілим, але на місці все виглядало інакше: кілька корпусів, різні входи, сходи, коридори й студенти, які кудись поспішали так, наче вже знали тут кожен закуток.
Ми зайшли всередину й зупинилися біля стенда з розкладом.
— Так, — промовила я, водячи пальцем по списку. — Наша група, перша пара… аудиторія двісті дванадцять.
— А це який поверх? — запитала Маша.
Софія підняла голову й подивилася на сходи.
— Якщо двісті дванадцять, то, мабуть, другий.
— Логічно, — погодилася я. — Принаймні сподіваюся, що університет не вирішив перевіряти нашу кмітливість уже зранку.
На другому поверсі ми знайшли аудиторію двісті одинадцять, потім двісті тринадцять, але потрібної двісті дванадцять чомусь не було.
— Вона що, між ними захована? — здивувалася Маша.
— Може, це спеціальна аудиторія для тих, хто не вміє читати розклад, — припустила Софія.
Зрештою виявилося, що ми пройшли повз потрібні двері й навіть не помітили табличку. Дуже гідний початок навчання.
Усередині вже сиділо кілька студентів. Ми вибрали вільні місця й почали розглядатися. Хтось розмовляв, хтось гортав телефон, а один хлопець такстаранно перечитував конспект, що я мимоволі подумала: або він дуже відповідальний, або теж не знає, чого чекати від першої пари.
За кілька хвилин до нас підійшла дівчина з довгим волоссям і привітною усмішкою.
— Привіт! Ви теж на економічний?
— Так, — відповіла я. — Ми ще трохи освоюємося.
— Тоді нас уже четверо. Я Аліна.
Ми познайомилися, а невдовзі до розмови приєдналися ще двоє хлопців. Один приїхав з іншого міста й обрав економіку, бо його цікавив бізнес. Другий довго не міг визначитися зі спеціальністю, але зрештою вирішив, що з цифрами йому буде простіше, ніж із біологією.
— Чому? — запитала Маша.
— Бо цифри хоча б не можуть раптово вирішити, що їм потрібна нова клітка, — серйозно пояснив він.
Я засміялася.
— Ти ще не бачив наших завдань. Можливо, після першої контрольної ти почнеш сумувати за біологією.
Так ми й почали знайомитися. Хтось розповідав, звідки приїхав, хтось — чому вступив саме сюди, а хтось чесно зізнавався, що поки не має жодного уявлення, ким хоче стати після університету.
І знаєте що? Мені стало легше. Виявилося, що не лише я хвилювалася й не лише я боялася щось переплутати. Майже всі навколо теж починали з нуля.
Коли до аудиторії зайшла викладачка, розмови поступово стихли. Я відкрила зошит, приготувалася уважно слухати й подумки пообіцяла собі не відставати від навчання.
Тоді я ще не знала, скільки разів мені доведеться переглядати конспекти, шукати пояснення в інтернеті й запитувати в одногрупників, чи правильно я зрозуміла
завдання.
Але це вже було частиною нового життя, на яке я сама погодилася.