Я завжди знала, що після школи хочу вступити до університету й пожити трохи самостійно. Не тому, що мені погано було вдома. Навпаки, у мене чудові батьки, просто іноді хотілося відчути, як це — самій ухвалювати рішення, планувати свій день і не пояснювати нікому, чому я затрималася на пів години.
Мені було сімнадцять, і я не вважала себе дитиною. Я вміла подбати про себе, могла приготувати нормальну вечерю, підтримувати порядок і розібратися з повсякденними справами. Тому гуртожиток мене не лякав.
Мене більше цікавило інше: які люди там житимуть і чи пощастить мені з сусідками.
На економічний факультет я вступила цілком свідомо. Мені подобалося рахувати, працювати з цифрами й розуміти, як усе влаштовано з фінансами. Я не мріяла з дитинства стати великою бізнесвумен і не планувала підкорювати світ до двадцяти років. Просто економіка здавалася мені цікавою та практичною спеціальністю, з якою в майбутньому можна знайти своє місце.
Звісно, я розуміла, що університет — це не лише нові знайомства й веселі вечори.
Доведеться вчитися, складати іспити й часом розбиратися з темами, які не захочуть вкладатися в голові з першого разу. Але я не збиралася наперед себе лякати. Якось розберуся.
Коли настав день заселення, я приїхала до гуртожитку з валізою, сумкою та пакетом продуктів від мами. Вона, як і належить мамі, поклала мені трохи більше, ніж я просила. Я не сперечалася: зайва їжа ще нікому не заважала, особливо на початку навчання.
Знайти свою кімнату виявилося нескладно. Я піднялася на другий поверх, перевірила номер на дверях і зайшла всередину.
Там уже була дівчина. Вона розкладала речі на ліжку й уважно вивчала вміст шафи, наче намагалася зрозуміти, чи вистачить там місця для всього свого життя.
— Привіт! — сказала я.
Дівчина обернулася й усміхнулася.
— Привіт! Ти, мабуть, теж сюди заселяєшся?
— Ні, я прийшла перевірити, чи тут є вільне ліжко. Якщо немає, доведеться повертатися додому.
Вона засміялася.
— Тоді тобі пощастило. Одне ще вільне. Я Софія.— Катя.
Ми привіталися й одразу взялися за свої справи. Поки я розкладала речі, Софія розповіла, звідки приїхала й на який факультет вступила. Виявилося, що ми обидві ще не дуже уявляли, яким буде навчання, але обидві хотіли, щоб студентські роки запам’яталися не тільки лекціями.
— Я сподіваюся, тут буде весело, — сказала Софія. — Бо якщо ми будемо лише вчитися, то навіщо взагалі переїжджати в гуртожиток?
— Щоб навчитися вчитися в шумі, — відповіла я.
— О, ні. Тоді я вже хочу окрему кімнату.
Ми знову засміялися.
Приблизно за годину до кімнати зайшла третя дівчина. В одній руці вона тримала сумку, у другій — рюкзак, а ще одну валізу котила за собою.
— Скажіть, що я нарешті знайшла потрібну кімнату, — промовила вона. — Бо я вже двічі перевіряла номер і все одно боюся, що десь помилилася.
— Двісті чотирнадцять, — повідомила я. — Ти на місці. Можеш видихнути.
— Чудово! Я Марія, але всі називають мене Машею.
— Катя.
— Софія. Заходь, у нас поки що мирна обстановка.
Маша поставила речі біля вільного ліжка й оглянула кімнату.
— Ну що, дівчата, будемо знайомитися. Хто звідки, куди вступив і хто вже встиг пошкодувати про вибір університету?
— Я ще не встигла, — відповіла я. — Дай хоча б до першої контрольної дожити.
— Розумно. Не варто поспішати з висновками.
Так ми й познайомилися.
Поступово кімната наповнювалася нашими речами, голосами й розмовами. Ми з’ясовували, хто що любить, обмінювалися першими враженнями про університет і ділилися очікуваннями від навчання. Софія виявилася товариською й енергійною, Маша — дотепною та спостережливою, а я, здається, просто намагалася не пропустити жодної нагоди пожартувати.
У нас не було потреби вдавати із себе когось іншого. Ніхто не намагався справити надзвичайне враження, вихвалятися своїми успіхами чи доводити, що саме він найцікавіша людина в кімнаті. Ми просто спілкувалися, і нам було легко одна з одною.До вечора ми вже встигли обговорити викладачів, яких іще навіть не бачили, уявити, як складатимемо перші іспити, і домовитися, що іноді будемо разом ходити по продукти.
— Головне, щоб ніхто не з’їв мою шоколадку без дозволу, — попередила Софія.
— А якщо я залишу записку з вибаченнями? — запитала Маша.
— Тоді я з’їм твою.
— Дівчата, — втрутилася я, — давайте не починати студентську війну до того, як ми хоча б тиждень проживемо разом.
— Добре, — погодилася Софія. — Але шоколадку я все одно сховаю.
Ми сміялися так, наче знайомі вже не перший день.
Пізніше, коли ми закінчили розкладати речі й кожна облаштувала свій куточок, я на мить замислилася. Удома я мала свій звичний ритм, своїх друзів і знайомі вулиці. Тут усе було новим. Ніхто не контролював, як я проводжу вечір, коли повертаюся й що планую на завтра. Відтепер я сама відповідала за свій час і свої рішення.
І, якщо чесно, мені подобалося це відчуття.
Я знала, що будуть дні, коли я втомлюватимуся, нервуватиму через навчання або рахуватиму гроші уважніше, ніж хотілося б. Але я не збиралася через це псувати собі настрій наперед. У житті й без того вистачає несподіванок, тож краще зустрічати їх із гумором.
А ще мені пощастило із сусідками. Ми не обирали одна одну, не знали, чи збігатимуться наші характери, і не могли передбачити, скільки разів сперечатимемося через дрібниці. Але вже того першого вечора я відчула, що ми можемо стати хорошими подругами. Іноді для початку нового життя не потрібні грандіозні події. Достатньо опинитися в правильному місці поруч із правильними людьми.
Тоді я ще не знала, що незабаром одна випадкова ситуація в університетській їдальні познайомить мене з хлопцем, якого я запам’ятаю не зовсім із тієї причини, з якої хотілося б.
Але про це — згодом.