Дорога до роботи займала в мене близько двадцяти хвилин. Не так уже й багато, хоча після кількох пар в університеті іноді здавалося, що я міг би використати цей час на щось корисніше. Наприклад, поспати. Або хоча б посидіти в тиші й не думати ні про навчання, ні про код, який учора вперто відмовлявся працювати.
Але я не скаржився. Принаймні намагався.
Мені було двадцять, я навчався на третьому курсі й потроху розбирався, чого хочу від життя. Не скажу, що мав чіткий план на найближчі десять років. Та й на найближчий місяць не завжди міг спрогнозувати свої доходи. Зате я знав, що мені подобається програмування. А це вже було щось.
До фірми, у якій я працював, я потрапив приблизно рік тому. Тоді я вечорами шукав в інтернеті вакансії для початківців і переглядав оголошення, більшість із яких вимагали досвіду, якого в мене, звісно, не було. Деякі роботодавці хотіли бачити людину, яка вміє все й одразу, бажано ще до закінчення університету.
Я закривав такі сторінки й шукав далі.
Одного вечора натрапив на оголошення невеликої фірми, яка працювала над комп’ютерними іграми. Вони шукали людину, готову допомагати з програмуванням окремих частин проєктів. Досвід був бажаний, але не обов’язковий, якщо кандидат міг показати, що вже щось уміє.
Я перечитав оголошення кілька разів. Потім відкрив власні напрацювання, переглянув код невеликої гри, над якою працював у вільний час, і почав складати листа.
Написав. Перечитав. Видалив половину. Написав знову.
Зрештою натиснув «Надіслати», перш ніж устиг придумати ще десять причин, чому мене не візьмуть.
Коли мені відповіли й запросили на співбесіду, я спочатку навіть не повірив.
А вже там з’ясувалося, що розмова буде не такою страшною, як я собі уявляв.
Мене розпитували про навчання, про те, що я вже встиг зробити, і про те, як я шукаю помилки, коли щось не працює. Дещого я не знав. У чомусь відповів невпевнено. Але намагався не вигадувати й чесно казав, коли мав лише приблизне уявлення про тему.
Через кілька днів мені запропонували спробувати попрацювати з ними.Я досі пам’ятав, як зрадів тоді. Не тому, що отримав роботу мрії чи раптом став крутим програмістом. Просто хтось подивився на мої скромні вміння й вирішив, що з них може щось вийти.
Я був їм за це вдячний.
Фірма була невелика. Ніяких величезних офісів із десятками поверхів і людей, які бігають коридорами з ноутбуками під пахвою. Кілька робочих місць, комп’ютери, постійні розмови про проєкти й кава, яка часом закінчувалася швидше, ніж терпіння під час пошуку чергової помилки.
Мені подобалася ця атмосфера. Тут не вимагали, щоб я вже знав усе на світі, але й не збиралися робити роботу замість мене. Якщо я чогось не розумів, міг запитати. Якщо помилявся — мусив розібратися, що саме пішло не так, виправити.
А помилявся я, звісно, регулярно.
Іноді код працював із першого разу, і тоді я почувався людиною, яка нарешті зрозуміла цей світ. Іноді я міг годинами шукати одну дрібну помилку, а коли знаходив її, хотілося або сміятися, або закрити ноутбук і більше ніколи його не відкривати.
Зазвичай я обирав перший варіант. Другий залишав на особливо важкі дні.
Моя робота залежала від замовлень. Коли у фірми з’являвся проєкт, де потрібна була моя допомога, мене залучали до роботи. Я писав код, допрацьовував окремі функції гри, тестував їх і виправляв те, що не працювало належним чином. Коли замовлення завершувалося, роботи могло поменшати або не бути зовсім.
Тому й заробіток був нестабільним. Я не міг розраховувати на однакову суму щомісяця. Іноді виходило відкласти трохи грошей, а іноді доводилося уважніше дивитися на ціни й відкладати покупки, без яких цілком можна було обійтися.
Стипендія допомагала, але покривала далеко не всі витрати. Моя сім’я була звичайною, без особливих статків, але й без якихось серйозних нестатків. Ми жили спокійно, просто не могли дозволити собі все, що заманеться. Тому я звик думати, перш ніж витрачати гроші.
З Романом у цьому сенсі ми були повними протилежностями. Його батьки могли забезпечити йому значно більше, ніж мої могли дати мені. Він міг спонтанно вирішити поїхати кудись на вихідні, замовити вечерю в ресторані чи купити щось дороге просто тому, що йому сподобалося. Я теж міг захотіти того самого, але перед покупкою зазвичай перевіряв, чи не залишуся потім із порожнім гаманцем.Ми дружили ще з першого курсу, і різниця в наших можливостях ніколи не заважала нам спілкуватися. Роман був легким на підйом, упевненим у собі, умів знайти спільну мову майже з будь-ким. Я ж частіше спочатку думав, а вже потім діяв. Він любив пригоди, я — коли все йшло за планом. Хоча, якщо чесно, іноді мені теж хотілося бодай трохи його безтурботності.
У нас було чимало відмінностей, але щось спільне все-таки знаходилося.
Інакше ми навряд чи залишалися б друзями стільки часу.
До того ж я мав ще одне джерело можливого заробітку — власні невеликі ігри, над якими працював у вільний час. Поки що вони не приносили нічого особливого. Бувало, я витрачав на якусь ідею кілька тижнів, а потім розумів, що вона не працює так, як я задумав. Інколи щось виходило, і я навіть отримував невеликий дохід.
Але стабільності в цьому не було. Як і в самому програмуванні, де одна вдала ідея ще не гарантувала наступної.
Мабуть, саме це мені й подобалося найбільше: завжди було чого навчитися. І водночас це найбільше мене дратувало.
Бо іноді хотілося, щоб усе було простіше. Щоб сів за комп’ютер, написав код
— і він запрацював. Щоб задумана гра виявилася вдалою. Щоб наступного місяця я точно знав, скільки зароблю.
Та життя, як і програмування, рідко працювало за таким сценарієм.
Коли я нарешті дістався фірми, то зняв куртку, привітався з колегами й увімкнув комп’ютер. На мене вже чекало завдання, яке я не встиг завершити напередодні.
Я відкрив проєкт, переглянув останні зміни й насупився.
Ну звісно. Знову щось не працювало.
— Чудово, — пробурмотів я до монітора. — Просто чудово.