38.3 Та сама Лізка з школи

Нарешті це дурне свято закінчилося. Я почувався на висоті. Мені навіть лестило, що я зміг порозумітися з малими тоді, коли навіть Губка Боб трохи розгубилася.

— У тебе справжній талант, Кольчинський, — усміхнулася до мене Лізка.

— До чого? До маніпуляцій? — підморгнув я їй у відповідь, і Губкіна розсміялася.

— І до цього теж. Але ти справді вмієш ладнати з дітьми. Сьогодні ти був на висоті.

— Ні. Сьогодні я був увесь у поту й голодний. Довелося імпровізувати.

Нас перервав Стас. Він махнув мені рукою, мовляв, ходи сюди. Я помітив, як одразу напружилася Лізка. Напевно, хвилювалася, що замовнику не сподобався мій підхід до дітей.

— Ліз, просто видихни, — сказав я їй, перш ніж піти до товариша. — Не думай про погане раніше часу, гаразд?

Лізка невпевнено кивнула, і я підійшов до Стаса.

— Кольчинський, це капець. Та ти й справді справжній клоун, — розсміявся він, простягаючи руку. Я потис її.

— Я ж казав тобі, Стасе, що змінив кваліфікацію. З мудака — на клоуна.

Друг оцінив жарт і знову розсміявся.

— Не скажи, Петь. Я бачив сьогодні твої хитрощі. Маніпулятор із тебе такий, що ще пошукати.

— Ти зміг мене переплюнути, — криво всміхнувся я.

— До речі, грим у тебе шикарний, Кольчинський, — усе ще намагався зачепити моє его Стас.

Даремно старався. Мені вже було абсолютно байдуже, що він думає.

— Знаю. Це Лізка робила. Хіба могло бути інакше?

— Капець... Ти й справді змінився, Кольчинський. А може, це взагалі не ти? Може, під гримом хтось інший?

— А може, ти, друже, доведеш мені, що ти все-таки мій друг? Що ти теж не мудак? — спокійно відповів я. — Заплати Лізі так, як і має бути.

— Петь, я чесна людина. Ми про все чесно домовилися. Тож...

— Чесна, але жадібна. Дивне комбо, не знаходиш?

— Яке вже є, — знизав плечима товариш. — Ну добре, Кольчинський. Не будемо викликати у твоєї клоунеси зайвих підозр. Я віддам тобі гроші, які ти мені перекинув, а ти передаси їх Лізі й скажеш, що це від мене.

— Оце вже ні, Стасе. Ти ж сам казав, що ти чесний. А чесний Стас обіцяв залишити Лізі чудовий відгук. Ось це ти зараз і зробиш. Особисто.

Я кілька секунд мовчки дивився йому в очі. Вперто й наполегливо. Нарешті Стас відвів погляд і визнав поразку.

— Ну раз пообіцяв, значить виконаю, Петь. Ти ж мене знаєш.

— Знаю... Іди.

Не знаю, що саме Стас наговорив моїй Лізці, але від нього вона повернулася щаслива, мов дитина. Очі сяяли, щоки палали рум'янцем. У ній відчувався той особливий азарт людини, яка самотужки досягла своєї маленької перемоги.

— Кольчинський, ти просто не уявляєш! — нарешті заговорила Лізка, коли ми вже їхали додому.

— Не уявляю чого?

— Як сильно ти допоміг мені сьогодні! — захоплено продовжила вона. — Замовник просто засипав мене компліментами...

«Компліментами»? Що за мудак? Мав би засипати похвалою, а не компліментами.

— ...і залишив такий крутий відгук. Але це ще не все, Крабсе. Він сказав, що наша робота була просто на висоті, і захотів мені заплатити! Уявляєш? І це при тому, що я погодилася працювати лише за відгук! От справді великодушна людина, — аж заплющила очі Лізка.

Авжеж великодушна. Заплатив їй моїми ж грошима, ще й заробив собі славу благородної людини. А ще казав, що це я маніпулятор.

— Я, звісно, віддам тобі половину. Ти навіть на більшу частину заслужив, — заметушилася Лізка, шукаючи гаманець.

— Припини, Ліз. Я ж теж погодився допомогти тобі просто за відгук. Тож залиш ці гроші собі. Доклади їх до тих, що збираєш мамі на операцію. Знаю, це небагато, але нехай це буде мій маленький внесок.

Лізка на мить відвернулася до вікна. Я не зрозумів такої раптової зміни настрою. Навіть стривожився й уже хотів зупинити беху.

— Ліз... Ліз... усе добре? Якщо я сказав чи зробив щось не так...

— Ні, — перебила мене Губкіна й повернулася.

Я побачив, що вона плакала.

— Навпаки. Ти зробив усе правильно. Ти зробив для мене більше, ніж будь-хто до цього... І тепер мені не страшно. І навіть якщо все це справді було лише грою з твого боку... знай, Кольчинський, я ні про що не шкодую. Я рада, що знаю такого мудака, як ти. Дуже рада...

Я все ж зупинив автівку. Потім узяв Лізу за руку й обережно притягнув до себе. Обійняв. Від неї йшло тепло. Спокій. Світло. Я відчув ту саму Губкіну Лізу, яку знав ще зі школи. І раптом зрозумів, що більше не відчуваю в собі того Петра Кольчинського, яким був тоді.

— Дякую тобі... Справді дякую, — тихо прошепотіла вона, ховаючи обличчя в мене на грудях.

Я гладив її по волоссю й почувався неймовірно щасливим. Бо це були миті її довіри до мене. Миті її віри в мене. І це було набагато більше, ніж поцілунок. Це була Лізка Губкіна, яка нарешті відкрилася мені. Яка перестала бути злою. Яка, здається, чи не вперше щиро мені дякувала.

— Ліз... Це ж не я. Це все ти. Твій талант, — говорив я абсолютно щиро. Я й справді так думав.

— Але якби не ти, у мене всього цього не було б.

— Було б. Може, не так швидко, — іноді мудацтво й справді допомагає в досягненні цілей, але тут не було чим хвалитися, тому я промовчав. — Але ти б усе одно змогла.

— Ти так віриш у мене, Кольчинський, — нарешті всміхнулася Лізка й відсторонилася.

— Звісно, Губкіна. Я завжди в тебе вірив. У Крабса просто гарне око на успішних людей, — спробував пожартувати я, щоб трохи розрядити обстановку.

Бо, якщо чесно, я взагалі не знав, як поводитися з такою Лізкою. Я міг впоратися зі злою Лізкою. З роздратованою — теж. Але з тією, яка щойно плакала в мене на грудях, — зовсім ні.

— Мені доведеться повірити вам, містере Крабс...

— Нарешті я це почув від свого Губки Боба.

— Твого? — насупилася Лізка.

— Крабс на те й Крабс, щоб усе привласнювати собі. Навіть якщо поки що це йому не належить.

Лізка нічого не відповіла. Лише стримано всміхнулася. Але я відчув: моя відповідь її не розізлила. Радше навпаки. Вона ніби ще раз переконалася, що цього разу я справді налаштований серйозно. І більше не збираюся робити їй боляче.