38.1 Коли червона помада личить хлопцям)

Що ж, день Х (себто день мого позору) настав. Клоп усередині мене й далі обурювався з усіх сил, але я старанно його ігнорував. Не можна підвести Лізку. Зараз це було найважливіше. Тим паче якщо я справді хочу, щоб Губкіна погодилася стати моєю дівчиною. Так... до біса ту гордість! А Стас, якщо хоче позловтішатися, то нехай. Для мене його думка вже якось перестала бути важливою.

Тож я зібрався й поїхав до Губки Боба. На святі доньки Стаса ми мали бути лише за дві години, тому я щиро не розумів, навіщо зустрічатися так рано. Відчував: тут точно має бути якийсь підвох. І мені він точно не сподобається.

— Привіт, Ліз! — бадьоро зайшов я до квартири, тримаючи в руках два холодні бабли, які купив дорогою.

— Привіт, Кольчинський! — швидко відказала вона. — Ти знову запізнився! Вкотре твоя безвідповідальність може вплинути на мою репутацію.

— Та заспокойся, — простягнув я їй напій. — У нас ще часу навалом. Краще ось... — майже тицьнув їй у руки стаканчик. Кубики льоду всередині кумедно дзеленькнули. — Випий. Це холодна кава з апельсиновим соком. Думаю, тобі сподобається.

— Немає часу пити каву! Нам ще треба зробити грим!

Лізка сказала це таким командним тоном, що одразу забрала в мене з рук не лише свій стаканчик, а й мій. Поставила їх на тумбу, а мене всадовила у крісло перед дзеркалом.

— Що, пробач, зробити? — у мене аж у горлі пересохло, хоча я щойно пив холодну каву.

— Грим! Кольчинський, а ну скажи мені... ти знову не читав сценарій?!

У Лізки був такий вигляд, ніби ось-ось настане кінець світу. Тож я вирішив не хвилювати її ще більше й трохи збрехати. Заради її ж блага! Бо я чесно планував прочитати той клятий сценарій. Навіть відкрив його. Але потім завис у тіктоці... і заснув.

— Ну так... пробігся одним оком. Але напам'ять точно не вчив. Будемо... будемо імпровізувати!

— Якщо читав, то мав знати, що клоуни без гриму — ніякі не клоуни. Зараз я швиденько розмалюю тебе, а потім себе, — сказала Губкіна, повертаючи моє обличчя до дзеркала.

— Точно... — скривився я так, що й сам не знав, що так умію.

— Уже тренуєшся корчити гримаси, Кольчинський? — розреготалася Лізка й піднесла широкий білий пензлик до мого обличчя.

— Слухай, а вони точно захотіли клоунів? Мені здається, ця мода вже давно минула. Навіть у цирку клоунів майже не залишилося.

— Кольчинський, стала б я таке сама вигадувати? Замовник чітко сказав: хоче дует клоунів. І ще й наполіг на яскравому гримі.

Наполіг, значить... Клоп смердючий. І все це за просте "дякую".

— А для кого це свято?

— Для дівчинки. Їй сім років. Звуть Дарина.

— Дивно, що їй подобаються клоуни. Я завжди думав, що діти їх бояться. Я й сам їх боюся. Особливо оцих їхніх розмальованих облич, — бурмотів я, спостерігаючи, як пензлик вправно перетворює моє лице на білу стіну.

— Значить, подобаються. Чому б дітям їх не любити? Клоуни ж веселі, позитивні.

— Та ну. У них якесь дурнувате почуття гумору. З їхніх жартів можуть сміятися хіба що...

— ...діти, — лагідно закінчила Лізка. — Бо для них світ іще простий. Як і гумор. Їм смішно з найпростіших, навіть трохи безглуздих витівок.

— А я от ніколи не любив клоунів. Через них навіть у цирк у дитинстві не хотів ходити.

— Усі діти різні, — знизала плечима Лізка, відкладаючи пензлик. Натомість узяла палетку з тінями. Від яскравості кольорів аж очі різало.

— Слухай... а в нас що, є костюми клоунів? Щось не пригадую, щоб ти такий купувала, — усе ще не втрачав я крихітної надії відкрутитися від цього.

— Я й не купувала. У мене вдома був старий костюм. Я чесно попередила про це замовника, але він був не проти. А для тебе я позичила костюм у Макара.

— Тобто сам Макар укотре виручити тебе не зміг, зате люб'язно позичив костюм. Ще раз переконуюся, що клоунських навичок йому точно не бракує. І взагалі... не раджу тобі переманювати його до себе в напарники. Дуже вже він якийсь... ненадійний.

Я дивився на своє відображення, і смішно ставало дедалі менше. Так жахливо й безглуздо я ще ніколи не виглядав. Білий грим робив мене схожим радше на вампіра, тіні мені не личили зовсім. Але коли Губкіна взяла до рук червону помаду, я запротестував уже на повну.

— Слухай, червона дупа в макаки — це одне. Вона там справді має бути. Я гуглив. Але червоні губи для клоуна? Хіба це обов'язковий атрибут? Тим паче якщо клоун — чоловік.

— Обов'язковий, — повністю проігнорувала мій протест Лізка.

Червона помада таки торкнулася моїх губ.

— Не хвилюйся, Кольчинський. Я певна, що червона помада личитиме тобі навіть більше, ніж мені. Я просто впевнена.

Подумки я лише закотив очі. Хлопцям у принципі не личить червона помада. Ніколи. А тим, кому вона таки личить... уже якось перестають бути хлопцями.

— Ще трохи на щоки... і ти вже майже повноцінний клоун.

— Майже?

— Ще натягнемо червоний ніс — і готово.

Подумати тільки. Кольчинський — клоун. Від клоуна в мене було хіба що почуття гумору. І то моє, без перебільшення, значно краще. Моєму обличчю ніколи не був потрібен грим. А тепер ще й прес із біцепсами запакують у цей дурнуватий скафандр, і весь шарм Кольчинського Петра піде коту під хвіст.

— Я виглядаю жахливо, — потягнувся я за баблом.

Скривився, коли побачив на трубочці слід від червоної помади. Пустоголові дуби... Яка ж це все-таки дурня.

— Ти не виглядаєш жахливо. Ти просто... виглядаєш як клоун, — Лізка ледве стримувала сміх. — Іди перевдягайся. Костюм лежить на ліжку в сусідній кімнаті. Тільки грим не зіпсуй.

— Це не я псую грим. Це грим псує мене! — буркнув я.

Костюм теж мав такий вигляд, що гірше вже не вигадаєш. Яскраві клапті тканини, нашиті абияк докупи. Якісь безглузді латки, бантики... Суцільний несмак. Я ще раз важко зітхнув, але все ж нап'яв на себе цю строкату катастрофу й повернувся до Губкіної. Вона саме закінчувала наносити білий грим і вже взяла до рук червону помаду.

— А знаєш, Губкіна, поки я перевдягався, то дійшов одного висновку.