Розділ сьомий. Стрибок крізь два місяці

Розплющую очі, а переді мною знайомий інтер'єр. Радісно розправила плечі і помітила, що стискаю у руках той самий кристал. У той же час поспішила його відкинути якнайдалі – мало що ще може трапитися. Через кілька секунд предмет неначе розчинився у повітрі. Ну то й добре, воно на краще.

Наступним, що я помітила, став мій живіт, що виріс. Ось прямо виріс! Наче я зараз на  шостому-сьомому місяці вагітності… Стоп!

Підходжу до вікна – ніч, але завдяки снігу непогана видимість. У жовтні у них сніг не падає, це я вже питала.

«Краще поквапся, якщо не хочеш народити відразу ж після повернення.»

Йоханий Бабай... Тобто мені дійсно вже незабаром народжувати? Я до цього зараз не готова! Тим більше з урахуванням того, що деякі діти народжуються семимісячними. Боже, у мене починається паніка! А якщо я зараз народжу і це стане причиною моєї смерті? Нічого не підготовлено, ні з ким нічого не обумовлено-обговорено, але я навіть пінеточки зв’язати не встигла! Що від мене залишиться моїй дитині на згадку? Я не хочу зараз вмирати… І взагалі не хочу у найближчі п’ятдесят років.

Несподівано в животі наче пропливли рибки. Це почуття налякало ще сильніше. Я поклала руку на живіт – «рибка» пропливла дуже близько.

– Вона просто штовхається, – пояснила Овідія.

– Справді?

– Ще зарано для пологів.

Стоп… Овідія? Коли вона тут з'явилася і чомусь така спокійна.

– Скільки минуло часу?

Може та дівчина мені збрехала? Але тоді незрозуміло, як мій живіт встиг так вирости за лічені секунди.

– Тебе не було трохи більше двох місяців.

Тобто це була правда?

– Мілано? – не вірила своїм очам тітонька, що входить з підносом, гублячи їжу і напої.

– Привітики, – винувато посміхнулася і помахала їй на знак вітання.

На обличчі К’яри проступили сльози, вона притиснула руки до рота і повільно йшла мені назустріч. Їй не вірилося, що я зараз насправді стояла перед нею. Хоча чого таїти, мені й самій страшно від таких «переходів».

– Я вдома, – промовила, коли жінка обняла мене і заплющила очі.

– Мілано, – від згадки мого імені з вуст правительки Аурума в такій інтонації серце неначе ув’язнений птах билося в грудній клітці. Я теж не стримала сліз. Зроби я інший вибір, ми насправді більше не зустрілися б.

– Овідіє, – покликала я дівчинку і прибрала одну руку від тітоньки, щоб була можливість обійняти племінницю.

Вона з лагідною усмішкою підбігла і обняла з усієї сили. Отже, її спокій був награним і вона теж сумувала за мною. Чомусь їхнє переживання тішить та гріє.

В обіймах дорогих мені людей було тепло і в повній мірі відчувалося щастя. Так от як це – мати сім'ю в іншому світі. Це приємно.

– Мамо? – наступним, хто помітив мене, був Конан. Нині він уже виглядав як одинадцятирічний юнак. Нічого собі, як швидко діти ростуть.

Дракончик, якого вже скоро треба називати просто «драконом», з розбігу врізався в нас і так же приєднався до наших чутливих обіймів.

Решта дівчаток теж не змусили себе довго чекати. Артур після приходу лише поблажливо за нами спостерігав. А ось Кор все не приходив і це дещо насторожувало. Невже він встиг за час моєї відсутності знайти іншу дівчину, йому ж не вперше пропадати на довгий час і каламутити шашні з принцесами. Схоже, скромні персони на кшталт мене його не так сильно цікавлять і не можуть довго утримувати на собі його увагу.

– Так Дінар вас врешті-решт не забрав?

– Дядько вмовив тата залишити нас ще на кілька місяців або хоча б до твого повернення, – пояснила Белінда.

– А де сам ваш дядько?

– Ой… Потрібно його попередити, що ти повернулася! – згадала тітонька.

– Навіщо?

– Як «навіщо»? Хлопець весь розхвилювався, – явно насміхався з нього Артур.

– В сенсі?

– Дядько все ще тебе шукає, – відповіла Юдіт, бо К’яра поспішила піти кудись.

– Вночі?

– Звичайно. Він з того самого дня одразу ж на пошуки кинувся. У нього ще й проблеми зі сном почалися, – просвітила Белінда.

Ні, та бути такого не може. Він сто відсотків зараз насолоджується обіймами якоїсь красуні та бере від життя все. Тим більше, я йому нічого не обіцяла. Швидше за все, вони мені так кажуть, бо не хочуть засмучувати. Ну і гаразд, мені не складно підіграти.

– Мілано, а ти не втомилася? – запитала Овідія.

Прислухаюся до своїх почуттів та оцінюю самопочуття. Справді, сили закінчуються і мене хилить у сон.

– Давай ми проведемо тебе до твоєї кімнати, – запропонував Кон.

– А давайте! – не стала відмовлятися.

Ще раз обійняла всіх і ми повільним кроком пішли у напрямку моєї кімнати. На щастя, за час моєї відсутності нічого не змінилося, але пилу та бардаку не було. Круто.

Двері загрозливо зачинилися, а за спиною стояв натовп дітей. Це дещо насторожувало, особливо з урахуванням того, що ці діти могли ображатися на мене за раптове зникнення. Так, моєї провини в цьому випадку немає ... майже немає, але все одно образа могла засісти в їхніх юних серцях.

Повільно і обережно повертаюся, як перед зустріччю з величезним хижаком, готуючись до чого завгодно. Що на мене чекало врешті-решт? Секстет, що плаче у три струмки.

– Що трапилося? – питаю у дітей.

– Як «що»? Ти повернулася, – не припиняючи соплепускання відповіла Веста.

– Ти не уявляєш, як ми злякалися, – додала Юдіт.

– А раптом ти зникла назавжди? – задала риторичне питання Белінда.

– Ми переживали, – нарешті додала Лілі.

Овідія та Кон зберігали мовчання і плакали без зайвих слів. І так хотілося сісти перед ними навпочіпки, обійняти всіх з усіх сил, але якщо я зараз це зроблю, можливо, більше не встану. Капець! От тобі й принади сьомого місяця вагітності… І добре б, відбувайся це все поступово, а не за частки секунди ж кардинально змінюватися!.. А ця моя подорож у світ фіолетового кристала не позначилася на здоров'ї дитини? Мені терміново треба до лікаря!