Розділ шостий. Не чіпайте підозрілі камінці!

Час тягнувся як гума – довго та болісно. Ніхто з нас не наважувався заговорити першим, усім було від чогось страшно розпочинати розмову. А можливо просто мені так здавалося.

– Може прогуляємось? – пропоную своїй компанії.

– Давай краще залишимось тут, – заперечила Юдіт. – Раптом у дядька нічого не вийде.

Діти зажурилися ще дужче. Це не справа – треба виправляти. Але як? Важке питання. Я сама не хочу, щоб їх забирали. Боже, як мене дратує ця безвихідь! Якщо чесно, то й покладатись на чоловіків мені не дуже подобається.

– Слухайте, а давайте не марнуватимемо дарма час і почнемо готуватися до Нового року!

– Нового року? – уточнив Конан. – А що це?

– Це таке свято, яке відзначається наприкінці року. Таким чином люди прощаються зі старим роком і готуються до нового, прикрашають будинок, вбирають ялинку, готують подарунки та різні смаколики…

– Подарунки?! – натхненні Веста і Конан дивилися з таким ентузіазмом і нетерпінням, що навряд хтось зміг би їм відмовити в подарунку.

Хоча й решта дітей виглядала зацікавлено. Щось мені здається, що в Аурумі та Аргентумі це свято не відзначаю. Ну, а чого я ще могла очікувати від світу, де навіть місяці не мають назв. Місцеві жителі називають їх «такийсь місяць осені», «такийсь місяць зими» тощо.

– Для прикраси будинку, ялинки та страв ще зарано, але подарунки ми вже можемо почати готувати. Тільки дивіться: до першого дня другого місяця зими їх не можна показувати нікому.

– Це сюрпризи? – запитала Белінда.

– Ага!

– Я люблю сюрпризи, – задумливо сказав Кон, скоса поглядаючи на Весту.

– Тоді почнемо! У кого вже є ідеї?

– Гей, але ж це сюрприз! – вигукнула Бел.

– Так-так, ідеї теж мають бути таємницею! – підтримала сестру Юдіт.

– Ну, ви, звичайно, маєте рацію, але все одно цікаво, – я змовницьки посміхнулася і підморгнула дітям.

– Коротше кажуч, я пішла готувати подарунки! – підірвалася Белінда і побігла у бік виходу.

– Мене почекай!

– І мене!

– Мене не забудьте!

Ось так ми з Овідією залишилися в їхній кімнаті наодинці. Якщо чесно, її поведінка завжди мені здавалася дивною. Іноді в мене виникає почуття, що вона знає набагато більше, ніж ми всі.

– А чому ти з ними не побігла?

– Просто тут я зараз потрібніша.

– В сенсі?

Дівчинка загадково посміхнулася і нічого не відповіла. Ось любить вона інтригу тримати! Я дивилася на Овідію і не могла зрозуміти, що вона мала на увазі. Принцеса була незвичайною дівчинкою – тихою, сором'язливою, але водночас мудрою та загадковою. Її інтереси, плани, почуття, думки, напевно, назавжди залишаться для мене таємницею.

– Кор попросив тебе затримати мене? – озвучила своє єдине припущення.

– Дядько? Ні, звичайно ж!

А й справді, він не знав, куди я піду потім, та й навряд чи він встиг би. Тоді хто?

– Мене ніхто не підмовляв, – хіхікнула дівчинка, ніби прочитавши мої думки.

А раптом... Це ж можливо, якщо зважати на те, що це магічний світ.

– Та не вмію я читати думки, – сказала вона, намагаючись стримати сміх. – Просто в тебе все написано на обличчі.

– Так? Ну гаразд, – знизала плечима і посміхнулася. Справді, можливо мої думки дійсно були надто очевидними для когось, хто знав мене давно чи просто дуже добре вміє читати вираз обличчя. Цілком можливо, Овідія могла належати як до однієї категорії осіб, так і до іншої, а може й взагалі – до обох разом. – Ти мені не скажеш, що мала тоді на увазі, так? Ну тоді більше не гаятиму час та не допитуватиму тебе.

Від продовження нашої незручної розмови мене відвернув блиск чогось фіолетового з коридору. Наскільки мені відомо, прикрас цього кольору в цьому коридорі немає, не кажучи вже про коштовності та різні блискітки.

– Що це? – запитую у дівчинки. Хто знає, може у неї зір набагато кращий за мій.

– Де?

– Ось там! Фіолетове таке і блискуче.

Дівчинка дивилася на мене з подивом. Невже вона цього не бачить? Гаразд, тоді підійду ближче і розгляну все уважніше, але дивно, що вона не побачила такий яскравий блиск.

Повільним кроком я прямувала до підозрілого об'єкта, в душі шкрябали кішки, а погане передчуття буянило на всю. Чого б це? Це знову гормони грають зі мною злий жарт? Що ж, теж цілком можливо.

Ось візьму цей… камінь? Чимось схожий на лепідоліт, або як він там називається – не суть. Як виявиться цей камінчик у мене в руках, так я одразу й заспокоюсь!

– Мілано, ні! – неочікувано кричить дівчинка за секунду до того, як я доторкнулася до підозрілої об’єкта.

Від зіткнення з моєю шкірою шаруватий мінерал не просто засяяв пуще колишнього – він ніби загорівся і розрісся, загортаючи мене в свої обійми. Через несподіваність я інстинктивно прикрила обличчя руками і навіть не помітила, що всі звуки довкола миттю стихли.

Прибираю руки і озираюся… Це новий вид сліпоти, коли замість відсутності зору все довкола фіолетове? Хоча це все ж таки маячная – своє тіло я ж бачу таким, яке воно було і завжди. Що тоді сталося?

В голову вдарив спогад про те, як я з'явився в іншому світі: просто спотикаюся, все освітлюється яскравим світлом і бац! Ласкаво просимо до нового світу!

– Будь ласка, лише не це. Невже знову?

Моя луна рознеслася по всій окрузі, постійно спотворюючись, поки не змінилося до невпізнання. Як тільки вона стихло, здалеку до мене простяглася стежка.

Я думала, що тут немає горизонту, але якщо вже звідки йде цей шлях, значить просто земля і «небо» дзеркально-фіолетові.

Вибір варіантів подальших дій невеликий, тому я просто пішла у вказаному напрямку з надією знайти цивілізацію, а в ідеалі знайти спосіб повернуться. Як показала практика, хто затяг, той може й повернути назад… Знати б ще, хто мене сюди перемістив і що це за світ.

Якщо при потраплянні у світ тітоньки виблискувало білим, при попаданні в мій рідний світ виблискування було відсутнє, чи можна висунути гіпотезу, що під час попадання в інший світ за цією ознакою можна визначити характер магії? Цікаве питання.