Глава 3: Очікування у тіні

Сторінка 12

Наступні кілька днів пройшли, як у тумані. Ми повернулися до свого звичного життя, але відчуття тривоги не полишало нас ні на хвилину. Вероніка і я робили вигляд, що нічого не сталося. Ми ходили до школи, спілкувалися з однокласниками і старалися поводитися природно, але всередині нас розривала напруга. Кожен ранок починався з думки про те, чи сьогодні ми отримаємо повідомлення від Іллі, Міку чи Діми. Кожен звук телефону викликав хвилю очікування.

Школа здавалася тепер чимось віддаленим і непотрібним. Усі ці заняття, контрольні роботи, обговорення планів на майбутнє — усе це втратило сенс. Я помітив, що і Вероніка стала більш відстороненою. Вона сиділа на уроках, але її погляд був спрямований кудись далеко, де вона в уяві, мабуть, переживала ті моменти, які ми пройшли в складі.

Одного разу, під час перерви, ми сиділи на задньому дворі школи, намагаючись хоча б трохи розслабитися. Вітер шелестів у кронах дерев, навіюючи меланхолійний настрій. Вероніка нарешті вирішила заговорити:

— Як ти думаєш, що там сталося? — її голос був тихим і задумливим.

— Не знаю, — відповів я, оглядаючи шкільне подвір’я. — Але якщо герої дізналися про місцезнаходження бази, це значить, що там було важко. Сподіваюся, вони впоралися і зможуть зв’язатися з нами.
Наступні дні минули у напруженому очікуванні. Ми з Веронікою намагалися жити так, ніби нічого не сталося. Ми ходили до школи, виконували домашні завдання, спілкувалися з друзями. Але тепер усе це здавалося лише маскою, за якою ховалися наші справжні думки та переживання.

Усередині нас кипіло безліч емоцій: тривога, невизначеність, хвилювання. Ми не знали, що сталося після того, як ми покинули склад. Чи змогли Ілля, Міку і решта команди втримати атаку? Чи залишилися вони у безпеці? Ці питання не давали нам спокою.

— Андрію, як ти думаєш, що зараз відбувається з ними? — запитала Вероніка одного вечора, коли ми сиділи на кухні. Вона крутила в руках чашку з чаєм, погляд її був відсутній.

— Я не знаю, — чесно зізнався я, відчуваючи ту саму невпевненість. — Але я впевнений, що вони дадуть про себе знати, коли буде безпечно. Ми ж новачки, і нас не хотіли втягувати в бій, поки ми не будемо готові.

Вероніка кивнула, але я бачив, що її це не заспокоює. Ми обидва відчували, як очікування виснажує нас. Кожен день здавався нескінченним, кожна хвилина розтягувалася у вічність.

У школі теж усе йшло як завжди, але я помічав, як наші друзі дивляться на нас із цікавістю. Можливо, вони відчували, що щось змінилося. Ми стали більш мовчазними, обережними у розмовах. Хтось навіть запитував:

— Ви з Веронікою щось приховуєте? Останнім часом ви виглядаєте трохи інакше.

Ми просто відмахувалися, намагаючись змінити тему, але це лише додавало напруги. Часом мені здавалося, що всі навколо знають, що ми більше не ті, ким були раніше.

Через кілька днів, коли ми вже почали втрачати терпіння, вранці до мене прийшло повідомлення. Це був короткий текст від Міку:

*"Будьте напоготові. Ми повернулися. Завтра після школи — зустріч на старому місці. Продовжимо ваше випробування."*

Я показав повідомлення Вероніці, і в її очах загорівся вогник надії.

— Нарешті! — видихнула вона з полегшенням. — Я вже думала, що ми більше нічого не почуємо від них.

— Завтра дізнаємося, що сталося і що чекає на нас далі, — відповів я, і в моїй грудях теж виросла тривога, змішана з нетерпінням.

Наступний день у школі пройшов як у тумані. Я не міг зосередитися ні на уроках, ні на розмовах. Усе, про що я думав, було те, що нас чекає ввечері.

Після уроків ми з Веронікою поспішили до старого складу, де все почалося. Сонце вже заходило за горизонт, коли ми підійшли до входу. Всередині було темно, але тепер нас не лякала ця темрява. Ми знали, що за нею ховається.

Двері скрипнули, і нас зустріла Міку. Вона виглядала трохи втомленою, але в її очах залишалася та сама рішучість.

— Раді бачити вас знову, — сказала вона з легкою посмішкою. — Ви добре впоралися з завданням — залишитися непомітними і не викликати підозр. Але тепер настав час продовжити ваше випробування.

— Що сталося? Як ви втримали атаку? — запитала Вероніка, не приховуючи свого хвилювання.

Міку махнула рукою, ніби це було дрібницею:

— Ми були готові до цього. Супергерої вирішили перевірити нас, але ми дали їм відсіч. Тепер вони на деякий час заспокояться. Але це лише початок. Наступні випробування будуть набагато серйознішими.

Вона повела нас до великої кімнати вглиб складу, де нас вже чекали Ілля і Діма.

— Тепер усе буде інакше, — промовив Ілля, коли ми підійшли ближче. — Ви показали, що готові до наступного кроку. Настав час перевірити не тільки вашу фізичну підготовку, але й вашу рішучість і відданість нашій справі.

Його слова прозвучали суворо, і ми зрозуміли, що це вже не тренування і не симуляція. Тепер на кону було щось більше.

— Ви готові? — запитав Діма, його погляд був серйозним, але водночас підбадьорюючим.

— Так, — відповіли ми в один голос, розуміючи, що повернення назад більше немає.

Це був наш шлях, і ми були готові йти до кінця.

Сторінка 13

Коли ми з Веронікою зайшли в кімнату, нас зустріли Ілля та Діма. Їхні обличчя були серйозними, і я відчув, що зараз станеться щось важливе.

— Ми вийшли на новий рівень, — сказав Ілля, поглянувши на нас. — Тепер ви не просто новачки. Ви вже частина нашої команди, і щоб залишатися непомітними, вам потрібні костюми. Ми розуміємо, що вам потрібно буде продовжувати ходити до школи і жити звичайним життям. Але коли ви тут або на завданні, ваша ідентичність має залишатися в таємниці.

З цими словами він відкрив великий металевий ящик, що стояв поруч. Усередині лежали два чорні костюми, зроблені з міцного, але еластичного матеріалу. Костюми виглядали простими, але кожен їх елемент був продуманий до дрібниць: захисні вставки, легка броня і маска, що повністю приховувала обличчя.

— Це ваші нові костюми, — пояснив Діма. — Вони створені для того, щоб вас не могли ідентифікувати ні наші вороги, ні супергерої. Костюми чорного кольору, щоб зливатися з темрявою, а маски мають технологію зміни голосу, що дозволить вам залишатися анонімними навіть під час розмов.