Глава 2: Точка неповернення

Сторінка 6

Ми стояли перед покинутим складом, оточеним тишею раннього ранку. Сонце тільки починало підійматися над горизонтом, кидаючи довгі тіні на землю. Місце виглядало занедбаним, але тепер це був наш шлях до нового життя. Я міцно стискав руку Вероніки, відчуваючи, як її напруга передавалася і мені.

— Ти готова? — тихо запитав я, дивлячись їй в очі.

Вона кивнула, але я помітив, як її пальці тремтять. Ми зробили цей вибір разом, і тепер, коли ми були на порозі нового етапу, відступати було вже пізно.

Я натиснув на двері складу, і вони відчинилися з гучним скрипом. Всередині було темно, лише кілька променів світла пробивалися через брудні вікна. Ми увійшли, і я відчув, як навколишній холод пронизує моє тіло. Це місце дихало загрозою, але одночасно вабило невідомим.

— Сюди, — пролунало з темряви. Ми обидва здригнулися, але голос був знайомим.

З глибини складу до нас вийшов Діма, супроводжуваний Іллею та Міку. Їхні обличчя були серйозними, і в їхніх поглядах я побачив, що це не просто чергова зустріч. Це був наш остаточний вступ до їхнього світу.

— Ви прийняли рішення, — сказав Діма, не запитуючи, а констатуючи факт.

— Так, — відповів я, відчуваючи, як слова важко виходять із моїх уст. — Ми готові приєднатися до вас.

Вероніка стояла поруч, трохи схиливши голову, але я знав, що в ній борються ті самі емоції, що і в мені. Страх, рішучість, гнів — все це змішалося в один великий клубок, який тиснув на нас із середини.

— Тоді йдемо, — сказав Ілля, подаючи знак, щоб ми слідували за ним.

Ми пішли за ними, просуваючись далі вглиб складу. З кожним кроком ми все більше віддалялися від того життя, яке знали раніше. Темрява здавалася майже фізичною, обволікала нас, як щільний туман.

Нарешті ми вийшли на велику площу всередині складу, де було облаштоване своєрідне підземне укриття. Величезні монітори висіли на стінах, показуючи різні новини, серед яких миготіли зображення героїв і злодіїв, що билися. Люди, що перебували тут, займалися своїми справами, але кожен з них, здавалося, знав, хто ми і чому ми тут.

— Це ваше нове життя, — промовив Міку, вказуючи на монітори. — Тут ви навчитеся всього, що потрібно знати, щоб боротися з системою. Але пам'ятайте, немає шляху назад. З цього моменту ви стаєте частиною нашої родини.

— Родини? — здивувалася Вероніка, вперше заговоривши після того, як ми прийшли сюди.

— Так, — відповів Ілля, його голос був спокійний, але твердий. — Ми всі тут об'єднані однією метою. Ми всі втратили віру в героїв і вирішили взяти долю в свої руки. І тепер ви — частина цього. Але перш ніж ми почнемо, вам потрібно пройти одне випробування.

— Випробування? — я відчув, як моя напруга зростає. Що ще нас чекає?

— Так, — продовжив Ілля. — Ви повинні довести свою вірність нашій справі. Це не просто формальність, а необхідний крок. Тільки ті, хто дійсно готовий до боротьби, можуть стати частиною нашої організації.

Я поглянув на Вероніку, і вона зустріла мій погляд. Ми розуміли, що це випробування може бути небезпечним, але відступати вже було нікуди.

— Що ми повинні зробити? — запитав я, зібравши всю свою рішучість.

Діма посміхнувся, але в його очах я побачив, що це посмішка не приносить ніякої радості.

— Ви дізнаєтесь все на місці. Готуйтеся. Ми вирушаємо негайно.

Сторінка 7

Ми продовжували йти коридорами складу, оточені металевими стінами, які здавалися ворожими і холодними. У повітрі витає запах старого заліза і мастила, змішаний із невидимою загрозою. Вероніка трималася поруч, не відпускаючи мою руку. Ми обидва розуміли, що попереду на нас чекає невідоме випробування, яке може змінити нас назавжди.

— Це місце стало нашим домом, — раптом сказала Міку, ламаючи тишу. Її голос був м'яким, але сповненим сили. — Але не завжди так було. Кожен з нас пройшов свій шлях, щоб опинитися тут. І тепер, коли ви стаєте частиною нашої родини, можливо, вам варто дізнатися, як ми до цього прийшли.

Я відчув, як Вероніка насторожилася, її цікавість перемогла страх.

— Ти можеш розповісти? — запитала вона, поглянувши на Міку.

Міку на мить замовкла, ніби збиралася з думками, а потім продовжила:

— Мені було десять років, коли моя сім'я загинула через одного з супергероїв. Це сталося під час одного з їхніх "героїчних" подвигів. Мій будинок опинився на шляху битви між героєм і злодієм. Вони билися посеред нашого міста, руйнуючи все на своєму шляху. Я тоді ще не розуміла, що відбувається, лише бачила, як усе навколо руйнується.

Вона зупинилася, її очі стали темними, як ніч, повною болю і злості.

— Моя мама... вона намагалася захистити мене. Ми ховалися у підвалі нашого будинку, коли раптом пролунав потужний вибух. Я пам'ятаю, як все затрясалося, як стіни почали падати. Я не могла нічого зробити, просто спостерігала, як уламки падають на неї. Вона сказала мені ховатися, поки сама намагалася прикрити мене своїм тілом. Але це не допомогло.

Її голос затремтів, і я помітив, як Вероніка міцніше стискає мою руку. Ця історія глибоко зачепила нас обох.

— Я вижила, — продовжила Міку, стискаючи кулаки. — Але моя мати загинула на місці. Герой, який знищив наш будинок, навіть не зупинився, щоб подивитися, чи вижив хто-небудь. Для нього це був лише ще один бій, ще одна перемога над злодієм. Але для мене... для мене це був кінець усього, що я знала.

Міку зупинилася, ніби перебираючи в пам'яті ті моменти, що залишили незагойні рани на її душі.

— Після цього я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Герої — це ті, хто викликає найбільшу руйнацію, прикриваючись своїми благородними цілями. Вони ніколи не зважають на тих, хто страждає через їхні "подвиги". Я вирішила, що боротимуся з ними, що зроблю все, щоб вони заплатили за свої вчинки. З того дня я почала вчитися і тренуватися, щоб стати такою ж сильною, як вони, але використати свою силу на інший бік.

Її погляд був твердим, наповненим рішучістю і ненавистю, яку вона накопичувала роками.