Розділ 57. Ти мене зовсім не пам’ятаєш?

Летиція з самого ранку мала чудовий настрій. Наближався той час, коли спливе термін боргу. Залишилося дочекатися опівночі.

Колись вона любила ніч — час найцікавіших подій, але життя під землею все змінило. Тут, у її підземному замку опівдні та опівночі не було особливої різниці. Тут час ніби зупинився. Не було ні тихих передзахідних годин, ні свіжої ранкової зорі. Тому хтось і порадив Летиції позначати час доби різними ароматами. Вона наказала слугам розкурювати певні пахощі вранці, в обід і ввечері. Летиція вже не пам'ятала, чия це була порада, але аромати пахощів, які служили мірилом часу, припали їй до душі. Особливо подобався запах вишневих кісточок — він завжди навівав приємні спогади.

Ось і зараз цей запах витав у її покоях. Але Летиція не могла собі дозволити безтурботно насолоджувати ним — настав час зайнятися собою.

— Саварро, купальня готова? — гукнула вона няньку.

— Готова, моя пані. Заповнена льодом до країв.

Не вірилося навіть, що з завтрашнього дня крижані ванни їй більше не знадобляться. Ні ванни, ні життя під землею. Прокляття, до якого вона сама приклала руку, буде знято: і з неї, і з усього острова.

Багато років довгими схожими один на інший днями Летиція думала, чому все пішло не так, чому магія їхнього роду дала збій. Найімовірніше, страшні події, яких ніхто не чекав, відбулися від того, що одночасно було проведено два ритуали, кожен з яких живився темною родовою енергією. Старші брати і батько, розгнівані тим, що Лучіано знехтував Летицією, зібралися у примарній печері, щоб проклясти його рід.

Летиція, не знаючи їхніх планів, на той момент також проводила ритуал. Вона не збиралася нашкодити цьому прекрасному місцю, де народилася і росла, і тим більше не бажала зла коханому або його рідним, незважаючи на те, як холодно і байдуже він до неї поставився. Її сильно ранило, що Лучіано не відповів на її листа. Летиція відкрилася принцу, але, мабуть, вона здалася йому потворною, коли він побачив її образ, який явив сургуч, тому, не прощаючись, коханий залишив острів. Біг як від чуми. Їй дуже хотілося його повернути. Тому вона і провела древній ритуал, який мав зробити її красу ідеальною, позбавити потворних чаклунських рис обличчя. Юна і наївна, вона думала, що коли стане схожою на милу ляльку, Лучіано передумає і повернеться до неї.

Летиція добре запам'ятала той момент — вона закликала до темних сил родової магії і в ту ж хвилину її брати і батько робили те саме. Магія збунтувалася. Два ритуали жахливо переплелися. Прокляття обрушилося не лише туди, куди його направляли, а ще й на острів, і на Летицію. Води острова стали отруйними, землі породили жахливих створінь. Там, де зеленіли луки, з'явилися заболочені ділянки. Там, де синіли озера, тепер залишився потрісканий ґрунт.

Сама Летиція хоч і стала казково красивою і вічно юною, але втратила свій дар і більше не могла знаходитися під сонячним світлом. Лише один промінь денного світила міг понівечити її і навіть вбити.

Дісталося і королівському роду. Він почав чахнути. Подружні пари довго чекали спадкоємця. А в останнього правлячого подружжя і взагалі не виходило зачати, поки королева не наважилася скористатися магією чорного нарциса. Летиція допомогла їй із пошуком квітки, але взяла за це високу плату. Втім, це була взаємовигідна угода. Летиція не могла допустити, щоб королівський рід повністю зник.

— Моя пані, його владність Краахн просить твоєї негайної аудієнції, — слова Саварри вирвали Летицію з роздумів.

— Прийму його у тронній залі.

Шкода було відкладати купання в крижаній ванні, але Краахн не став би турбувати через дрібниці. Летиція дозволила няньці одягнути себе та укласти волосся.

— Яка ти гарна, моя пані, — зітхнула захоплено Саварра.

Летиція давно звикла, що її краса викликає непідробне захоплення. Боржнику пощастило — не такою і обтяжливою буде розплата. Самій Летиції було майже однаково, чи виявиться він гарний чи потворний. Вона вже давно стала цинічною та холодною. Її не чіпляла чоловіча краса. Її не хвилювали чоловічі почуття та переживання.

У супроводі Саварри вона увійшла до зали, сіла на високий стілець і наказала запросити Краахна.

Віщун з'явився перед нею вкрай схвильований і побажав розмовляти наодинці.

— Моя пані, боржник сьогодні вранці вийшов із замку, і прямує до потаємного місця.

Виходить, він не з боязких. Ось тільки, ймовірніше, заблукає чи згине, ніж дійде. Краахн був іншої думки.

— До опівночі ще досить багато часу, він може й встигнути, — стурбовано промовив він.

— Дякую, що попередив. Іди. Розпорядися, щоб його подорож зробили не такою приємною.

Віщун спішно вийшов, і тут звідкись з-за спини несподівано пролунало:

— А чи треба йому заважати?

Летиція здригнулася і завмерла. Від самої маківки до кінчиків пальців пройшла хвиля нервового ознобу. То був його голос — голос Лучіано. Такий знайомий, що серце стиснув біль.

Однак розум відмовлявся вірити. Летиція знала, що цього не може бути. Лучіано прожив бурхливе життя і давно вирушив на небеса. Вона повільно повернула голову і побачила незнайомого чоловіка.

— Дозволь статися тому, що має статися, — сказав він їй з легкою усмішкою. — Скасуй наказ.

Він усміхався так само, як і Лучіано, але риси обличчя були інші. Хто цей чоловік і як тут опинився? У ньому було щось чаклунське, що зачаровувало.

— Не заважай королю зробити те, що він задумав, — продовжував він переконувати, наближаючись до неї.

— Я не можу йому це дозволити. Сьогодні опівночі він має виконати свій обов'язок — стати моїм, і цим спокутувати гріх свого роду, тоді прокляття буде знято.

Летиція не знала, чому так відверто розмовляє із незнайомцем. Мабуть, у всьому винен його проникливий голос.

— Тобі відомо, що твій боржник закоханий в іншу?

— Мені байдуже, — холодно кинула вона. — На ньому борг. Я й так дуже довго чекала.

— Щоб прокляття знялося, спокута має бути щирою. Але ти не знаєш, чи готовий він відповідати за помилки, які зробив інший, — незнайомець підійшов до Летиції і опустився на одне коліно. — Є людина, яка могла б замість нього стати твоїм порятунком.