Шанс

   У ті роки, коли я був на діалізі, трансплантацію нирки могли зробити тільки в трьох місцях: Київській лікарні імені Шалімова, Запорізькій обласній або Харківській обласній. Усюди пропонували стати в лист очікування, однак далі процес не рухався. Потрапити на операцію було неможливо. Я телефонував щомісяця, але мені завжди відповідали однією й тою самою завченою фразою: “Немає реактивів, чекайте”. Згодом стало зрозуміло, що чекати немає чого. Оскільки в той час в Україні ще не діяв закон про трансплантацію, марно було сподіватися, що коли в якійсь лікарні з'явиться донор, його запропонують саме мені замість того, щоб “реалізувати” серед “своїх”, тобто тих, хто добряче забашляв. Мені башляти було нічим. Тож для мене ніколи не буде реактивів.

  Я прийняв реальність такою, як є. Чекав. Але моя дружина шукала альтернативні шляхи. Вона переглядала закордонні клініки, де можна було зробити трансплантацію на комерційній основі. У світі повно варіантів. Медичний туризм — суттєва стаття доходів у розвинутих країнах. Питання ціни — ось де була наша проблема. Прайси стартували від 60 тисяч умовних одиниць у країнах ближнього зарубіжжя і досягали 250 в Німеччині та Ізраїлі. Як то кажуть: пу-пу-пу… Аж тут нам повідомили, що Міністерство охорони здоров'я України виділяє кошти на трансплантацію в іноземній приватній клініці. Виявляється, існує спеціальна державна програма, за якою уряд фінансує лікування громадян за кордоном за умови, що в Україні така допомога не надається. Але чому ж ми про це нічого не знали раніше?! Хіба керівництво діалізних центрів не повинно інформувати своїх пацієнтів про таку можливість?! Хіба МОЗ не мав робити якусь розсилку чи виставляти відповідні банери на сайті, щоб їх було видно навіть без окулярів?! Чому ми дізналися про це від координаторів білоруської лікарні й то тільки тоді, коли моя дружина провела мало не детективне розслідування?! Дивина та й годі!

    Я одразу ж почав збирати необхідні документи. Це був той ще квест! Один папірець має підтвердити інший папірець, і тільки тоді запрацює третій папірець. А всіх документів разом було близько десяти. Виписки з лікарні за всі роки, довідка з діалізного центру, довідка від обласного трансплантолога, що предписану мені операцію немає можливості зробити в Україні, довідка з роботи, копії паспорта, ідентифікаційного коду, посвідчення про інвалідність, ще там щось, вже не пам’ятаю. При цьому кожен документ мав бути завірений чиновниками міськздраву–облздраву, які поняття не мали, що саме вони повинні написати. З одним чиновником я навіть встиг посваритися, але потім потоваришував. Він виявився лікарем-дерматологом, який захотів попрацювати пару років перед пенсією в облздраві. Думав, що паперова робота його заспокоїть. Але швидко зрозумів, що помилився. Він був трохи зарізкий, бо ніяк не міг збагнути, як працює ця система. Зрештою, він відчув неміч перед Його Величністю Документом і прокляв паперову бюрократію. Я поспівчував йому, підтримав, послухав його скарги на життя. А він через тиждень зателефонував і повідомив, що знайшов оригінал одного потрібного мені документа. Я вже збирався їхати до Києва, але без тієї форми мені б відмовили в МОЗ. Одним словом, хороший мужик, по-справжньому допоміг мені.

  На початку липня 2017 ми з дружиною вдало з’їздили в столицю, здали всі документи. Мене поставили в чергу на отримання фінансування для трансплантації за кордоном. Ця обставина сильно надихнула нас. Це — надія! Та сама надія, з якою я перейшов із “Сартуса” на бюджетний діаліз! Звісно, ми ще не знали, як довго доведеться чекати виділених коштів: рік, два, більше… Але сам факт, що держава перерахує 65 тисяч доларів на моє лікування в іноземну лікарню, не міг не захоплювати. І ми захоплювалися цим поворотом долі! Несподівано ми провели три прекрасні дні в Києві. Я обожнюю це місто і дуже сумую за ним, особливо якщо подовгу не виходить вибратися по якихось, хай і самих дрібних, справах. Часом мені здається, що я люблю Київ більше, ніж Одесу, своє рідне місто, в якому народився і прожив все життя. Ми гуляли по Хрещатику і Маріїнському парку, їздили в Пирогово, ходили в Лавру і Святу Софію, відвідали музей Другої світової війни, де була щемлива виставка понівеченої техніки з АТО, каталися по Дніпру на великому катері, кохалися, мріяли, раділи, сміялися. Нам давно не було так добре разом, так затишно і спокійно. У такі моменти хочеться по-фаустовськи крикнути: “Зупинись, життя! Ти прекрасне!”.

  А потім почалися нервові будні, важкий період очікування. Невизначеність під час хвороби – одна з найважчих речей, яку мені доводилося пережити. Невизначеність здатна перетворити будь-яку радість на затяжну депресію, позбавити спокою і довести до повного відчаю. Тебе знову мучать питання без відповідей. Коли ж підійде твоя черга? А що робити, якщо тебе викличуть, а ти, приміром, сильно застужений? На скількох людей вистачить грошей? А якщо зміниться уряд, в МОЗ збережуть цю програму чи вона піде слідом за попереднім міністром? А що, як ця програма існує тільки для замулення очей, як той лист очікування в Запорізькій обласній, де постійно немає реактивів? І що, як гроші виділяють тільки для “правильних” пацієнтів, які роблять відкати мозовцям? Чим довше я стояв у черзі, тим міцнішав страх. Побоювання втратити перспективу одужання накинуло петлю на шию моєї багатостраждальної душі. Не знаю, чого я найбільше боявся. Того, що мене надурять, використають у своїх брудних схемах, чи того, що з якихось, поки що незбагненних, причин я не зможу скористатися своїм шансом. Як все ж таки дивно влаштована людина! Вона завжди і в усьому прагне покою. Вона хоче визначеного й однозначного, зрозумілого й прогнозованого. А як ні, то не знаходить собі місця. Принаймні я — саме така людина. 

  Проте очікування не стало надто довгим. Вже у грудні мені зателефонували з міністерства і попередили, що незабаром гроші надійдуть, тож я маю домовлятися з клінікою про приїзд на обстеження. Знову повіяв вітер надії. Серце сповнилося приємним передчуттям. Перед Новим роком все закрутилось. Кошти перерахували прямо на рахунок Брестської обласної лікарні. Мені потрібно було декілька тижнів, щоб закрити сесію студентам. Тож ми домовилися, що я приїду в клініку 21 січня. Чомусь після того, як я почув чітку дату приїзду, мій мозок вирішив, що це вже день операції. Я намагався завершити поточні справи так, ніби мене довго не буде, ніби я зникну і ніхто не знатиме, де мене шукати. З іншого боку, я до кінця не вірив у те, що відбувається. Держава виділила таку велику суму! На мене? Так, саме на мене. Якось все… просто. У той момент я не згадував, як пів року тому бігав по всіх інстанціях, збирав ті кляті довідки, просив, переконував, сварився, розчаровувався. Все забулося! Тепер збір документів видавався легким і швидким, ніби я ще раз міг би пройти цей шлях. Я з презирством перебирав у пам'яті свої нещодавні страхи. Чого я там собі нафантазував? Постфактум добре аналізувати минуле, картати себе за недалекоглядні й нерозумні думки. Ніколи не відмовляю собі в такому задоволенні.