Ібрагімчик

  У відділенні гемодіалізу на третій зміні часто залишався молодий фельдшер, якого ми пестливо називали Ібрагімчик. Середнього зросту і худорлявий як жабенятко, він мав просто іконописний лик. У нього було красиве смугляве обличчя і витягнута шия, як у благородного східного принца. Він дивився усміхненим поглядом карих очей. І від нього йшло те радісне тепло, яке хочеться назвати Любов з великої літери. Як і Салам, він був арабом ліванського походження, але тільки по батькові. Його батько приїхав вчитися в Одеську політехніку, одружився на одеситці і осів у нашому місті. Він виховав сина дуже ввічливим і порядним юнаком. Ібрагімчик зустрічав пацієнтів з широкою посмішкою, неодмінно питав про самопочуття і настрій. На позитивну відповідь реагував ще більшою посмішкою і фразою: “Слава Богу!”. Якщо чув негативну відповідь, ставав зосередженим і шукав спосіб виказати емпатію. Він обіймав пацієнта, підставляв йому плече, супроводжував у залу і мало не вкладав у ліжко. В його діях було максимум турботи. А на подяки з боку хворих завжди гаряче відповідав: “Та ви що! Це ж мій обов'язок!”.

  До того я ніколи не бачив такого правильного медпрацівника, ідеального в усіх сенсах. Про таких людей кажуть, що їх можна прикладати до рани. А коли йдеться про медика, то, здається, це найкраща характеристика. В його зміни було спокійно. Він завжди був десь поруч. На нього можна було покластися. Його не потрібно було довго чекати, щоб попросити поміряти тиск чи зробити потрібну ін'єкцію. Він міг затриматися біля ліжка пацієнта, поговорити з ним, розпитати не тільки про здоров'я, але й загалом про що завгодно. При цьому він не був нав'язливим. Коли розмова потроху завершувалася, він казав: “Ну все, відпочивайте”. І виходив у коридор. За деякий час, дивишся, а він вже знову у залі, тихесенько сидить у куточку за письмовим столом і заповнює наші облікові картки. А якщо подивишся на нього, от так просто кинеш оком в його бік, він інтуїтивно зчитував це як прохання підійти. Тоді він швиденько підходив, нахилявся і запитував, чим допомогти або що запропонувати. 

  У певний момент я відмітив одну дивну закономірність. Якщо пацієнти ніжно любили Ібрагімчика, то медперсонал – дещо недолюблював. Мене це зацікавило. Я намагався зрозуміти причину. Інші фельдшери, молоді пацани, часом жартували над ним, підганяли його. Мовляв, давай швидше підключай людей, потім наговоришся. Дійсно, Ібрагімчик працював повільно. За той час, що він підключав одного, інший фельдшер або лікар міг підключити двох. Якщо ж Ібрагімчик був один на підключенні – так бувало, що напарник був зайнятий – то початок процедури затримувався. Тоді треба було сподіватися, що ти не останній в черзі. А якщо останній, то для тебе процедура почнеться за 30-40 хвилин після першого пацієнта. А кому ж хочеться довше за всіх лежати на діалізі? Пізня нічна пора. А ще додому добиратися. 

  Лікарі переважно ставились нейтрально до Ібрагімчика. Принаймні, я не бачив нічого негативного з їхнього боку на його адресу. Але оскільки він майже весь час був з нами в залі, я роблю висновок, що у нього не було потреби спілкуватися з черговим лікарем в ординаторській поки триває наша процедура. Інші впродовж чотирьох годин грали в “танчики” чи мобільні ігри на смартфонах. В ординаторській був ігровий комп і великий сучасний екран. Ігор Іванович, Віктор, Макс, Олексій були завзятими геймерами. А що? У них робота не виснажлива. Поки пацієнти чистять кров, можна постріляти по противнику з укриття. Не грали одиниці. Був один фельдшер Женя, той багато читав спеціальну медичну літературу. Він мріяв стати класним реабілітологом. І наскільки я знаю, став. Коли почалась повномасштабна війна, пішов парамедиком у Нацгвардію. Ібрагімчик теж не грав в ігри, але й за книгою я його бачив рідко. 

  Однак був один лікар, який явно не любив Ібрагімчика. Цим лікарем був Миколаївич. Що між ними могло статися – можна тільки гадати, правди тепер не дізнатись. Однак Миколаївич помітно нервував у присутності Ібрагімчика. Коли Ібрагімчик щось весело розповідав, жартома підбадьорюючи пацієнтів, Миколаївич іронічно дивився на нього, всміхався, ніби чув якусь нісенітницю. В ті моменти, коли Ібрагімчик занадто повільно розпаковував фільтри та магістралі, або довго прилаштовув пацієнта в кріслі, Миколаївич міг злісно прикрикнути на молодшого колегу. На перший погляд, така агресія була не властива Миколаївичу. Та от ставлення до Ібрагімчика штовхнуло його до винятку. Мав він зуб на Ібрагімчика, мав! Але довгі спостереження за обома учасниками неоголошеного конфлікту переконали мене в тому, що причиною нелюбові Миколаївича була зовсім не тендітна кволість чи задушевні розмови Ібрагімчика з пацієнтами. Я впевнений, що підсвідомо Миколаївич вбачав в Ібрагімчику ідеального медика. Я не виключаю, що Миколаївич сам прагнув бути таким. А може, колись і був, хтозна? Однак його доля склалася інакше. Він був трагічним персонажем, фаталістичним. А Ібрагімчик юним і відверто життєствердним. Миколаївич бачив у ньому себе нездійсненого, себе загубленого і остаточного втраченого. Його глум і скалозубні посмішки видавали в ньому глибоку непереборну заздрість. Я думаю, він міг бути таким же привітним і дбайливим до оточуючих, як Ібрагімчик. Проте не міг перебороти своє внутрішнє розчарування в житті. І це вбивало його. А Ібрагімчик, скоріш за все, не усвідомлював зневаги з боку лікаря. Він поводив себе як підлеглий. Він – фельдшер, черговий лікар на зміні – бос. Лікарю видніше, як має бути. Він старший, він поважний. Якщо він робить зауваження, значить на то є адекватна причина. Це таке професійне смирення. Мабуть, далося взнаки східне виховання.

  До речі, якось про виховання з Ібрагімчиком говорив Салам. Два араби по-особливому тепло ставились один до одного. Іноді вони перекидалися фразами по-арабськи, з чого було видно, що свої корні вони добре пам'ятають. Коли Ібрагімчик дізнався, що Салам тренер з карате, то попросив потренувати його. Салам прямо запитав: