Салам

  Якось захворів один із моїх сусідів по третій зміні. Це був ліванський араб з прекрасним мирним іменем Салам. У нього діагностували фурункулез. На спині виросли гнійні міхури. Періодично їх надрізали та вичищали. Але за тиждень-другий з'являвся новий гнійник. Бідолага сильно мучався на процедурі, лежати не міг, а сидіти довго було незручно. Весь час Салам стогнав від болю. Тоді він просив фельдшера зробити знеболювальне. Але від знеболювального падав тиск. З низьким тиском потрібно лежати, а це було неможливо. Як тільки він торкався раною ліжка, одразу підводився, як обпечений вогнем. Тоді він стогнав ще гучніше, неначе сподівався, що біль злякається його втомленого, посіченого горем, голосу, змилосердиться над ним і зникне.

  Скажу відверто, дивитися на ці страждання було не просто. В такі моменти ти відчуваєш себе невільником, якого проти власної волі прив'язали до крісла і змусили спостерігати за муками іншої людини. Ти не можеш не дивитися. Відвернутися не дозволяють залишки людяності і співчуття. До того ж, ти постійно думаєш, що раптом щось подібне станеться з тобою. Як не фурункулез, так якась інша біда. Хіба мало хвороб чатують на діалізного пацієнта? На діалізі кожен залишається наодинці зі своїми страхами, вадами і хворобами. Начебто всіх об'єднує одна проблема. Однак насправді кожен сам за себе. Кожен хоче врятуватися. І тому кожен дбає, насамперед, про себе. Тож негаразди сусіда сприймаєш як набутий досвід, який має навчити тебе, застерегти від помилок в майбутньому.

  Так, діалізний світ парадоксальний. Трагічний і егоїстичний. Ліворуч від мене стогнав Салам, не замовкав ні на хвилину впродовж чотирьох годин. Праворуч від мене молодий хлопака дивився кіно в навушниках і нічого не чув. Салам плакав, гадаю, не тільки від болю, а ще й від розпачу, молився, звертався до Аллаха і до Христа. Хлопака праворуч несамовито сміявся, напевно, з якоїсь веселої комедії. Жорстока реальність. Один вмирає, інший гогоче. В житті повно контрастів. Однак цю банальну річ краще розумієш саме на лікарняному ліжку. Тут важкі хвороби одного часто межують з щасливим полегшенням іншого. Одному стає все гірше, інший радіє поверненню до нормального життя, можливості з'їсти улюблену страву і випити чогось міцного. Ось так на одному ліжку можна побачити вдосталь біди, страждання і болю, а на іншому почути безтурботний храп та щирий сміх.

  В певний момент Саламу стало зовсім погано. Він вже не міг самостійно приїжджати на процедуру. Його привозила дружина. Вона переодягала його в спортивне і катила на візку в залу №3. Салам ледве дихав, весь час стогнав і відхаркував мокроту. Здавалось, він реально помирає і ми чуємо його передсмертні вздохи. Видовище дуже сумне. І я мимоволі почав думати про смерть. Ту смерть, яка завжди приходить нізвідки, яку ніхто не чекає, але яка завжди перемагає в своєму двобою. Це важкі думки, безрадісні, безжалісні. Як я не думав про смерть, я нічого не міг знайти хоч трошки втішного. Кінець всім стражданням – це втішна думка? Не знаю… Як подивитися. Утім, коли я бачив стан Салама, то розумів, що погляд на життя настільки немічної людини може сильно відрізнятися від, припустимо, мого. Може, він мріяв, щоб все нарешті закінчилось. Таке не може не приходити в голову. Важкохвора людина така нещасна, така безпорадна… Я надивився на це, я знаю, як хвороба може з'їсти людину зсередини, як безперспективність здатна погасити вогник віри в очах. Що таке відчай і наскільки це страшно, мені відомо. Я вмію розпізнавати цей настрій в інших хворих. На останній стадії така людина повністю зламана і замкнена. В очах порожнина, голова і руки опущені в прямому і переносному значенні. Людина чекає на останню подію свого життя. А чогось іншого вже не чекає, ні про що більше не думає. Я дивився на Салама і мене лякала думка: коли до мене постукає смерть, як я виглядатиму? Я гідно триматимусь чи вважатиму смерть полегшенням? Чи не втрачу спроможність адекватно мислити і говорити? Якщо всього цього не уникнути, то коли це настане? Хтось встигне мене попередити?

  За пару тижнів Салама підлікували. Фурункулез затих, зачаївся. Салама все ще возили на візку. Але він вже жартував з нами, про щось розпитував, щось розповідав. Мене приголомшила новина про те, що він похрестився в православній церкві. Я був переконаний, що він – правовірний мусульманин. Але ні. Виявляється, він походив з сім'ї арабів, які жили в гірському регіоні Лівану, де більшість – християни. В дитинстві його не встигли похрестити, бо була війна. Якраз від війни він і втік ще юнаком, поселився в Одесі і до п'ятдесяти років прожив тут. А в момент найбільшого внутрішнього переживання прийняв хрещення з іменем Володимир. Для мене це символічне ім'я. Це ім'я мого батька. Утім, для нас Салам залишився Саламом, ми називали його тільки так.

  Аж тут почалось чергове випробування. З невідомої причини у Салама перестала працювати фістула. Вона ще трохи качала кров, однак коефіцієнт очищення був дуже низький, менше 10 одиниць. Для повноцінного діалізу це надто мало. Потрібно було терміново робити нову фістулу на іншій руці. Операцію зробив Єгор Петрович. Начебто все пройшло добре. Але фістулі потрібен час для збільшення судини. Її не можна одразу розколювати. Тим часом Саламу поставили катетер. Він вже трошки ходив, але не впевнено. І одного дня підвернув ногу. Одне нещастя доганяло інше! Наче злий демон мстив за хрещення і, як тільки Салам долав одну проблему, той посилав наступну. Напевно, нога боліла так сильно, що Салам з притаманною йому східною рішучістю пив німесил пачками, тільки б витримати чотиригодинну процедуру. Він знав, що може впасти тиск. Так і сталось. Одного разу тиск впав нижче 90. Черговий лікар і фельдшер не справилися своїми силами – викликали швидку. Приїхала швидка, відкачала. Ту процедуру Салам домучав. Але наступного дня вдома ситуація повторилась. Він знову випив знеболювальне. Знову впав тиск. Цього разу швидка забрала його в обласну лікарню. Але за пару годин Салам помер.