Телевізор

  У нашій залі був невеличкий телек Toshiba, діагоналлю, певно, 19 дюймів. У мене був схожий монітор для компа, тож я легко визначив розмір екрану. Потім телек кудись зник. Сказали, зламався. За пару тижнів з’явився інший. Цього разу Sony. На нашій нічній зміні було двоє чоловіків і одна жінка трохи старшого віку. Для них телевізор був основною розрадою. Він гомонів від початку і до кінця процедури. Вони дивилися все підряд. Новини на одному каналі, новини на іншому. Якісь примітивні серіали. “Вечірній квартал”, Катю Осадчу. Іноді футбол. Чоловіки любили футбол. До такого перегляду й я долучався. Усе інше я б свідомо не дивився, за винятком, хіба що, “Ліги сміху”. Але так чи інакше доводилося. А що було робити? Вимагати виключити – якось не по-людськи. Все ж таки всі важкохворі люди. Що у них залишилося в житті? Та хай хоч дивляться телевізор, трохи відволікаються і не думають про свій стан. Відбирати у таких людей приємну забавку – остання справа.

  Однак на певному етапі телевізор став сильно дратувати мене. Опівночі, коли ти й так місця собі не знаходиш в тому кріслі, коли ти душевно втомлений, фізично ослаблений, полусонний, гучні звуки, яскраві фарби, щасливі обличчя видаються якимось позаекранним потойбіччям. Якісь інфернальні сили пропонують тобі випити нескафе голд, купити бифрен і не пропустити старт нового сезону танців з зірками. Якби ж телепродюсери знали, як це контрастує з життям діалізних пацієнтів термінальної стадії! Коли у тебе падає тиск, чорні плями в очах і ти намагаєшся роздивитися літери на екрані смартфона, щоб викликати фельдшера і зробити укол кофеїну, саме час розглядати добірні зерна, відчувати запашний аромат і отримувати сплеск енергії на весь день. Під час нападу гіперкалімії, коли серце коле, ниє і часом здається, що от-от зупиниться, найважливіше знати, хто ж все таки переміг у кулінарному шоу і кого зрештою обрав холостяк. А в момент душевного відчаю, коли хочеться розтрощити все довкола, дуже допомагає чергова пригода доктора Хауса, а ще краще – жіночого лікаря Широкова.

  Телепродюсерам нема діла до вмираючих людей. Не дивіться телевізор, хто вас примушує?! Не заважайте здоровим людям насолоджуватися життям. Хворійте собі на здоров'я без телевізора. Живим – жити, хворим – хворіти. Цей світ для сильних, здорових та заможних. І точно не для хворих. Хворим потрібен спокій. І увага. І надія. І сили, як фізичні, так і душевні. Але телевізор цього не транслює, не обіцяє і не надає. Телевізор нахабно чіпляється до тебе, як п'яний мужик на зупинці. Спочатку йому треба було підкурити, а потім він вмовляє тебе піти з ним до найближчої бадеги і пропустити “сто грамів” для настрою. Телевізор – ворог твоєї свідомості. Він відволікає тебе, змушує забути на пару годин про всі проблеми. Але як боляче до них повертатися, коли інтригуюче шоу завершилося! Ти наче пробудився після солодкого радісного сну і не можеш повірити в реальність. Телевізор не дає тобі спати, не дає зосередитись, подумати про щось важливе, помріяти. Він хоче купити твою душу, полонити увагу і з'їсти усі сили. Через те в тебе стріляють бандити. У тебе вдома протікають труби. Натомість твої діти споживають правильні білки, жири та вуглеводи. Це ти потрапляєш в жахливе дтп. Це з тобою на передньому сидінні джедаї вирушають в нічні патрулі. Це ти шукаєш дальніх родичів і плачеш в їхніх обіймах. Це ти на сцені з Ветеранами космічних військ та Загорецькою. Це ти спеціальний кореспондент у Вашингтоні, Брюселі та Варшаві. Телевізор – вікно в передбачуваний одноманітний світ. Там завжди все на своїх місцях. Жарти – тут, сльози – тут, драма – там, футбол – увечері. Все запрограмовано. Як у "Теленеделі" – на тиждень вперед. Це штучний, неправдивий світ, нечесний, нечемний по відношенню до людини, чиє життя висить на діалізній магістралі.

  Поступово наші старші чоловіки перейшли на денну зміну, там їм було набагато зручніше. А жінка померла… В залі залишилися тільки-но ті, хто не потребував телевізора. Вони дивилися щось своє на смартфонах. Або дрімали. Відтак ми просто перестали включати телек. Точніше, ми його виключали одразу, коли заходили до зали. Перед нами друга зміна дивилася телевізор. А ми ні (тут мав би бути саркастичний смайлик). Це було консолідоване рішення. Ніхто не заперечував. Ніхто за телевізором не сумував. Ми перемогли його. Індивідуальна програма на власних гаджетах витиснула безупинного брехунця з нашого простору. А моя усамітнена душа отримала бажаної тиші для роздумів. Процедури стали спокійнішими. Потойбічні персонажі більше не втручалися в наше життя, не змушували переживати за їхні нещасні долі. Перші тижні медперсонал тролив нас. Фельдшера говорили, що ми одні такі на весь діалізний центр. Мовляв, на інших змінах в усіх залах телевізор працює постійно. Пацієнти там ще й сперечаються, що будуть дивитися. Мало не голосування проводять. Сподіваюсь, таємне. Аякже, все має бути демократично! У відповідь ми жартували, що дбаємо про життя телека. Ми не дивимося, отже його на довше вистачить. Хай перша та друга зміна скинуться нам на смаколики. Однак ніякого презенту ми так і не дочекалися. Ну хіба це справедливо?