Крісло

  Білі стіни. Біла невиразна плитка. Типова, прямокутна і нудна. Від неї тоскно і самотньо. Де я? Це лікарня чи катівня. Що зі мною відбувається? Мені штучно продовжують життя. А може, у мене його відбирають? По чотири години тричі на тиждень. Мене заточили в гнітючій палаті. Типові стіни тиснуть на мене. Кров'яні плями на стелі лякають мене. Хто ці люди поруч? Їх теж катують? Праворуч сусід тихенько хропе. Добре йому. Проспить всю процедуру. Може, йому щось сниться? Напевно, море. Сьогодні він розповідав про море. І минулого разу теж. Сумує за морем. А до літа ще далеко. Ліворуч сусід дивиться якийсь фільм. Детектив чи трилер? Зосереджений, очікує на розв'язку. До зали зайшов сонний фельдшер. Молодий хлопчина. Мабуть, спав, але змусив себе піднятися і заглянути до нашої зали. Усі живі? Скільки ще часу? Ага, понад годину. Можна повертатися в ординаторську та й дрімати далі. Це місце відбирає життя й у нього…

  Важко. Прикро. Боляче. І в душі, і в руці. Рука розігнута в лікті. В ній дві довгі товсті голки. Після трьох годин в одному положенні рахуєш кожну хвилину. Здається, зараз не витримаєш. Зараз, бляха, не витримаєш! Розвалиш до курвої матері ці трикляті білі стіни! Пікає телефон. Повідомлення від дружини: “Я - спунькати. Але коли приїдеш, я встану. Погодую тебе”. Сердечко і три смайлики. Боже, як їй не пощастило…

  Я хочу усвідомити, що час тече в звичайному темпі. Адже, здається, він завмер. Підступне крісло схопило мене і мордує вигином рук, судомами ніг і сльозами з очей. Це триває годинами, що йдуть і не минають. Спочатку ти лежиш і не відчуваєш болі, твоя поза не докучає тобі. Ти відволікаєшся на телефон, на короткі розмови з оточуючими, ще на щось. Крісло зачаїлося і вичікує. Раптом настає момент, коли хочеться встати і піти. Отак по-англійськи. Я ж випадково тут опинився, чи не так? Це не моя компанія. Мені нема тут що робити. Але таймер знущально посміхається великими цифрами. Ні, друже, твій час ще не вичерпано. Бездушне крісло нікуди не відпускає тебе. Можеш розповісти йому про своє виснаження, про своє життя, про всесвітню несправедливість, про що хочеш. Кріслу байдуже. Цей досвідчений кат знає свою справу.

  У діалізному центрі медичне крісло багатофункціональне. Воно поділене на три частини, і верхня та нижня частини регулюються спеціальним пультом. Можна відкинути спинку і зайняти позу напівлежачи. Можна розложити крісло повністю горизонтально, перетворивши його на ліжко. Можна зробити типу шезлонга. Пацієнти часто міняють положення нижньої частини, яка тримає ноги. У декого падає тиск в кінці процедури. Тоді вони піднімають низ крісла так, щоб ноги були вище голови. Начебто все продумано. Лежи собі скільки хочеш і як забажаєш. Фокус у тому, що як тільки тебе підключають, ти дивишся на це крісло як на свій вирок. За деякий час тобі хочеться сісти як в звичайному кріслі. Потім витягнути ноги. Потім зменшити кут ліктя. Потім знову відкинутися. Ти не маєш права змінити положення руки з голками. Ти весь час на спині. На бік повернутися неможливо. Спина затікає, свербить, в попереку стріляє, плечі печуть, шия дерев'яніє. Утім, про все забуваєш, коли болить голова. Ніщо так не нищить мене, як головний біль. Ненавиджу цей стан. Нічого не хочу в таку мить, лишень, щоб перестало боліти. Все віддав би тому кату, тільки щоб послабив мій біль.

  Хіба чотири години - це так довго? Звичайний робочий день, подекуди не наповнений ніяким сенсом, триває вдвічі, а то і втричі довше. Поїздка з дружиною до торгового центру напередодні свят - теж довше. Чотири години - це два гарних кінофільма. Або два футбольних матчі. За чотири години можна прочитати будь-яку драму Шекспіра і, мабуть, половину “Графа Монте-Крісто”. Підлітком зачитувався романами Дюма. Сидів щовечора до опівночі. І спина не боліла, і очі не закривалися. Усе, що здається непомітним і швидкоплинним, в діалізному кріслі перезнято в уповільненому режимі. Годинник не працює. Його стрілки зламані. Вони йдуть і стоять на місці. Їхня разряжена батарейка то посилає останній імпульс, то забирає його назад. Стрілки ледь жевріють, востаннє ворохнуться і зупиняються. Ніби Гаррі Поттер торкнувся їх своєю магічною паличкою.

  Переломний момент настає тоді, коли йде відлік четвертої години. Це найважчий момент процедури. Величезна втома. Все болить. Душить сон. Однак з мозку по всім нервовим закінченням несеться сигнал: “Скоро звільняємось”. Змазаний годинник поволі тікає. Крісло послаблює хватку, вдає, що не тримає тебе і готове відпустити. Це хибне уявлення. Твій кат таке ж брехло, як барига на стихійному базарі, як вулична ворожка, як злодій, який прагне поцупити гаманця в трамваї. Крісло вже смакує наступну зустріч. За два дні ти сам прийдеш і ляжеш у крісло. А згодом помітиш, що годинник зупинився. Крісло і зламаний годинник - вони спільники! Вони десь встигли зговоритися! Про те, як регулярно мучати, вганяти у відчай, виснажувати людину. Насправді, непросто усвідомити, що в цьому кріслі пройде решта твого життя. Так, по завершенню чотиригодинної процедури ти встанеш і підеш додому. А вдома на тебе чекає дружина, кіт і робота. Яєчня на сніданок, запашна кава, ввечері, якщо хочеш, пиво. Тобі можна. Діаліз тричі на тиждень дозволяє. Але саме тому ти нерозривно пов'язаний з цим кріслом! Ти завжди потребуватимеш його, бо без нього жити не зможеш. Відверто кажучи, я не прийняв цю жахливу думку до кінця. Все ж я сподівався на операцію. А як було тим людям, які знали, що трансплантація їм протипоказана? Для них крісло стало вічними кайданами, важким якорем, що несила підняти. Якщо хочеш жити - мусиш полюбити крісло, свого пожиттєвого ката. Від нього нікуди не втечеш. Він завжди змусить повернутися до нього.