Депресія

  Людина так влаштована, що саме в той момент, коли у неї, здавалось би, все налагодилось, її починає щось сильно бентежити і непокоїти. Я вже рік був на бюджетному лікуванні, як мене охопила повна апатія до всього. Я перестав з оптимізмом дивитися у завтрашній день. Віра в одуження ніяк не пробивалась крізь товсті стіни діалізного центру. Тричі на тиждень я лежав у цій остогидлій залі #3, дивився на монітор апарата і лічив хвилини до кінця процедури. Безперспективність. Безпросвіття. Безвиходь. Повільне вмирання. Журба. Колись у вересні мій настрій вибухав вулканом, а потім еволюціонував в апатичну журбинку. Смуток взяв у полон моє серце. І я не знав якою армією визволити його.

  У той період я подовгу не виходив з депресії. Мене нищило те положення, в якому я перебував. Невже мені доведеться відвідувати ці процедури до кінця життя? Коли це вже хоч якось проясниться? Від розпачу текли сльози. Від образи, не на когось конкретного, а на все загалом, виникала істерика. Я став надто дратівливим. Спалахував з такого дрібного приводу, за якого гідним людям буває соромно. Мене бісили ключи, що вислизають з рук прямо перед дверима квартири, одна працююча каса в магазині і бодай п'ятеро людей в черзі до неї, нерівний асфальт на дорозі та каміння, за які я міг раптом зашпортатися, зламаний замок фіртки, через що потрібно обходити будинок і витрачати на це зайвий час, дорожні затори і водії-хами, які нахабно об'їздять їх всупереч правилам дорожнього руху та людській моралі.

  У такі миті я лаявся по-галицьки, як мій дід. “Най тебе шляк трафить!” і “курва його мама!” діставалися ключам, заторам, фіртці, асфальту і хамам. З дитинства ці дотепні вирази збереглися в моїй пам'яті і в гарячі моменти вспливали набагато швидше, ніж мати, які я органічно не переношу. Іноді я лаявся прямо посеред вулиці, не дивлячись не перехожих. Напевно, не один з них з подивом дивився мені вслід, питаючи себе, чи, бува, не псих я, а якщо псих, то чому мене випускають в люди? Десь в глибині душі я розумів, що поводжуся ненормально. Однак ніяк не міг стриматись. Не було віри. Сили вичерпалися. Я ненавидів своє життя. Ненавидів свою хворобу. А більше за все ненавидів свою неміч, рабську покору діалізу, від якого напряму залежало моє життя.

  Іноді я намагався взяти себе в руки. Шукав хоч якусь емоційну розрядку. Взявся читати сучасну художку. Раніше на це бракувало часу. Вирішив надолужити. Правда, не все міг читати. Щось починав, однак недочитував, кидав. Я такий вибагливий читач (тут мав би бути веселий смайлик). Зачепився за Люко Дашвар. “Рай.Центр” - просто, наївно, проте тепло. “Макс” - віддає Коельйо, хоча історія не відпускає. “Покров” - серйозніше, але історична частина неправдоподібна. Потім руки дійшли до Жадана. Спочатку проковтнув “Ворошиловоград”. Потім мене вразив “Депеш Мод”. Обидві історії неначе розповідають мої давні приятелі із сусіднього двора. Я настільки живо уявляв тих персонажей, що, попри авторські описи, бачив у них своїх справжніх знайомих. Ще, пам'ятаю, захопився романом С. Андрухович “Фелікс Австрія”. Окремі уривки перечитував заради колоритного західного діалекту. Так розмовляють мої родичі по лінії батька.

  Коли набридало читати, дивився фільми, стріми та різні ролики на ютубі. Однак з цим були проблеми. У залі #3 був поганенький інтернет. Сигнал роутера з ординаторської не добивав. Ми ставили спеціальний подовжувач сигналу. Але це було дешеве китайське лайно, яке працювало через раз. Воно глючило в самий непідходящий момент. Якраз коли хочеш подивитися пряму трансляцію Ліги чемпіонів або останні епізоди непередбачуваного серіалу. Ці негаразди теж викликали бурхливі негативні емоції. Діставалося і роутеру, і планшету, і навіть діалізному апарату. Я картав себе за нестриманність. Проте перемогти себе не міг.

  А людина повинна здобувати перемоги над собою. Хай в чомусь малому, простому. Тоді, можливо, колись вона зможе здолати себе і в чомусь значущому. Людина не може весь час капітулювати перед своїми страхами, недоліками, слабкостями і хворобами. Скільки разів я підбадьорював друзів подібними фразами! А тепер я сам потребував такого друга, який би весь час нагадував мені, що людина має боротися із собою. Але… Нікого, крім моєї мужньої дружини, поруч не було. Нікому до мене не було ніякого діла. Дехто з тих, з ким я раніше був дуже близьким, навіть нічого не знав про мій стан. Інші щось знали, проте глибше вникати не хотіли. Життя - така цікава штука. Для багатьох з нас воно актуальне тільки поточними проблемами. Те, що не стосуються нас тут і зараз, ми відхиляємо на бік. А тих, з ким вже не маємо точок дотику, легко переводимо в давніх знайомих. На всіх не вистачає часу. У кожного своє життя. Робота, діти, постарілі батьки, іпотека, дача, ремонт. Мало хто зі старих друзів відіграє в нашому житті таку ж вагому роль, як і раніше. “Раніше” - це, до речі, коли? П’ять років тому, на старій роботі чи до першого кохання в школі? Незрозуміло. Що казати! Все тече і змінюється.

  Фокус у тому, що тепер же всі на зв’язку. Зустрічатися не потрібно. Телефонувати один одному не потрібно. А для чого? Про все відомо із соцмереж. Хто де був, коли і з ким, як виглядає, що робить, про що думає. Про все свідчить містер Вайбер-фейсбук-інстаграм-тікток. Ми не знаємо, що коїться в душі один одного. Проте погортаємо соцмережі і наче побалакали за кавою. Ми стали всюдиприсутними і повсякчасними. Ми ніколи не розлучаємось. І тому ми навіть не вітаємось і не прощаємось. Напишеш комусь, з ким не бачився пару місяців, у директ, спитаєш про щось. Приходить лаконічна відповідь. Без всякого там “привіт!” чи “добрий вечір”. Натомість зі смайликом в кінці. Я люблю смайлики. Але сумую за банальними привітаннями і прощаннями. Фраза “до зв’язку!” якраз про те, що ми тут поруч, в кишені, на відстані кількох кліків по сенсору. У мене є кілька приятелів, які присилають привітальні відкритки кожного державного чи релігійного свята. Я б волів бодай прочитати пару самостійно ними укладених фраз. Хочеться прочитати особисте привітання, щоб воно було від душі. На мене не справляють враження навіть найбільш вишукані, кумедні чи які там ще бувають картинки, якщо за ними не проступає особистість того, хто до мене звертається. Те ж саме фотки. Гей, чуваки! Не хочете запитати, як мої справи, як мій настрій і самопочуття? Просто - бац. Ось на тобі прикольну фоточку. І потім півроку - як у воду впав. Ні згадки, ні догадки. Наше спілкування сильно змінилося. Ми “на зв’язку”, але це не пліч-о-пліч і не рука в руку. Наші очі не бачаться. Ми всі десь є в житті один одного. Але по суті ми всі одинаки. Смартфон і ноут з нами частіше, ніж будь-хто інший. Що мені до когось? А йому до мене?