Журкотить!

  Через тиждень після початку вводного діалізу мене направили накладати фістулу. Це вже згодом я дізнався від молодих лікарів, які ще не забули програму медінституту, що з латині фістула перекладається як трубка. Коли ж я йшов до хірурга, слово фістула нічого не означало для мене. Однак я відчував, що має відбутися якийсь сакральний обряд посвячення. Без фістули я дилетант, гасконець у передмісті Парижу. А з фістулою - воїн у мушкетерському плащі, готовий до великих випробувань. Що фістула насправді таке, я уявляв досить приблизно. І мене зараз дивує, що я йшов на операцію і навіть не поцікавився, як виглядає та трубка, звідки вона береться. Елементарно міг загуглити. Якось не до того тоді було? Чи як мені себе зрозуміти?

  Фістулу утворюють на зап'ясті з власних судин. Тут роблять спеціальні надрізи, добираються до артерії та вени і зшивають їх докупи. Ви запитаєте, для чого це треба? Для того, щоб створити широку судину, яку можна буде кожні два-три дні проколювати спеціальними товстими іглами. Артеріальна кров швидка і тече під високим тиском. За певний час в лікті з'явиться судина потрібного розміру і пацієнта можна буде підключати до діалізного апарату. Забор крові йтиме великими обсягами. Чотиригодинної процедури вистачатиме, щоб очистити кров від шлаків. Якщо ж не розширювати вену і підключати пацієнта традиційними голками від звичайного одноразового шприца, діаліз триватиме приблизно добу. Колись, напевно, так і робили. Але побачили, що особливого результату немає. Тоді ескулапи додумались накладати фістулу. І процес пішов веселіше. Авжеж, фістула порушує звичну антропологію людини і дає додаткове навантаження на серце. Але це ефективний засіб порятунку від ниркової недостатності. 

  Фістулу зробив мені досвідчений хірург Єгор Петрович. Йому було близько сорока п'яти. Він був спокійний як удав і впевнений в собі як водій тролейбуса. Взагалі-то він не судинний хірург. Але мав ювелірні руки. Кажуть, після кількох спеціальних тренінгів почав робити операції, за які в лікарні ніхто не брався. Тобто в лікарні, при якій працював діалізний центр, не було фахівця, який може накласти фістулу. Аж поки за справу не взявся благородний лицар Єгор Петрович. У відділенні гемодіалізу всі радили йти прямо до нього, нікуди не їздити, нікого не шукати. А Миколаївич попередив з притаманною йому байдужістю:

- Якщо хтось інший зробить, доведеться переробляти. І все одно підете до Петровича, - здається, вичерпне пояснення. 

  Про саму операцію я домовлявся двічі. Петрович - затребуваний лікар, з першого разу не потрапиш. Я пробився з другого. Він запросив мене в свій кабінет. Посередині стояв широкий робочий стіл та велике красиве крісло пісочного кольору. Стіни світлі, повсюди завішані численними грамотами, подяками, сертифікатами. “Чувак себе любить,” - подумав я. З іншого боку, це необхідна самореклама. От я стою, дивлюся на його здобутки і розумію, що прийшов не до абикого, а до заслуженного фахівця. Значить, все буде гаразд. Єгор Петрович явно поспішав. Однак про все детально розпитав і призначив день операції. Попередив, що це міні операція, тому обійдемося місцевим наркозом.

  У вказаний день я приїхав у лікарню з розумінням невідворотності прийдешньої події. Намагався триматися мужньо. Мене завели в операційну. Наказали зняти верхній одяг і повісити у кімнаті, де роздягався медперсонал. “Це хороший знак, - відмітив я про себе. - Тут мій пуховик надовго не залишиться. Значить, я сьогодні вийду звідси своїми ногами”. Мене почали готувати до операції, помастили руку на зап'ясті, закріпили светр, щоб не сповзав. Я не роздягався до спіднього. В операційній було холодно. Не так, як в морзі інтенсивки, але все одно холодно. Все ж на дворі січень.

  Сходження на операційний стіл викликало особливе відчуття. Це як сходження на ешафот. З цією різницею, що тут ти все робиш сам, добровільно. Хоча й знаєш, що зараз буде боляче. Усвідомлюєш, що невідомо, як все пройде і чим закінчиться. Раптом по ходу операції виникне якесь ускладнення. Припустимо, не зможуть зупинити кров чи там тиск впаде. Для хворого на нирки це вірогідна ситуація. Але ти все одно йдеш, піднімаєшся по спеціальним сходинкам на ешафот, лягаєш, виконуєш команди медсестри, яка укладає твою руку, щоб хірургу було зручно. Все виглядає так, що досвідчені кати облаштовують собі комфортне “робоче місце”. І ти допомагаєш їм у цьому. Ні, все ж операція під місцевим наркозом  - нездорова річ. Краще вже загальна анестезія. Заснув і нічого не бачиш. Катуйте там собі як хочете. Я нічого не побачу і біль не відчую.

  Операція почалася якось несподівано. Виявляється, знеболюване вкололи ще тоді, коли фіксували руку. Раптом в операційній з'явився Єгор Петрович. Він був у доброму гуморі. Сказав щось веселе. Принаймні його асистентки посміхнулися, про щось пожартували. Колись один мій приятель розповідав, що хірурги на операції багато жартують, обговорюють все що завгодно, машини, жінок, відпустку, лікарняні інтриги. І це ніяк не заважає їм оперувати хворого, виконувати складні віртуозні дії скальпелем. Мене тоді це так здивувало. Тепер я уважно спостерігав за процесом і розумів, що зараз здивуюся ще більше. Єгор Петрович нахилився над моєю простягнутою лівою рукою, попросив розтиснути кулак та не рухати пальцями. Навіть дрібний рух пальцем змінює положення судин всередині. Асистентка лікаря запропонувала відвернутися до вікна. Я відвернувся. Роздивлявся операційну. Стіл, на якому я лежав, стояв прямо посередині просторної зали з великими вікнами, що виходили на три сторони. За вікнами були голі чорні дерева, місцями запорошені снігом. Пам'ятаю, в дитинстві я любив одну гру. Ми тоді жили на Сегедській. Прямо за моїм вікном росли великі каштани. Взимку я подовгу дивився на їхні гілля, уявляв якісь фігури, домальовував їм лінії і вигадував нові предмети. А тоді засинав. На операції заснути не вдалося. Я дивився на дерева, але давня дитяча гра не виходила. Мої думки були біля зап'ястя. Я намагався представити, що вони там роблять. Але це було непросто. Анестезія подіяла. Я не відчував руку повністю. Натомість, добре чув розмови між лікарями. Єгор Петрович весь час коментував процес. Він звертався не до мене, а до асистентки. В критичні моменти рішуче командував: