"Сартус"

  “Сартус” — це невеликий приватний санаторій, розташований на Гагарінському плато, одному з найкращих прибережних місць Одеси. Головний корпус має три поверхи. І вже з другого відкривається красивий вид на море. Красиве місце, поетичне. Але якщо озирнутися довкола, санаторій оточують величезні багатоповерхівки. В їхніх скляних фасадах відображене безкрайнє голубе небо. Цей Сартусик, як я його назвав, виглядав кущиком в секвойному лісі. Навіть дивно, що він вцілив і не пішов під знос. Наче про нього забули хижаки-забудовники. 

  На першому поверсі були великий холл, лабораторія і аптека. На другому та третьому — з десяток маленьких кімнаток на дві особи. Меблі старі, та ліжка красиво заправлені — все доглянуто. Бідненько, але чистенько. Діалізну залу розмістили на третьому поверсі. Велика простора кімната, з якої праворуч був широкий прохід в суміжну кімнату для лікарів. В залі стояли два діалізні апарати. Тож одна зміна була розрахована на двох пацієнтів. А зміни називалися “зранку” та “після обіду”. Ранкова зміна починалася тоді, коли домовишся з лікарем. О 8:00 чи 8:30. Або коли прийдеш. Те саме “після обіду”. Від 13:30 до 14:30. Я здебільшого попадав на першу зміну. Мені так було зручніше.

  Мені одразу сподобалося в “Сартусі”. По-перше, там було мало людей. За весь час я перетнувся всього з двома жінками. Вони відпочивали в Одесі і змушені були відвідувати діаліз. По-друге, там працював Ігор Іванович, який справив позитивне враження ще під час встановлення катетера. Я йому довіряв. Він активно відповідав на різні питання, жартував. З ним було легко. По-третє, обстановка в санаторії сильно відрізнялася від того, що я бачив у державній клініці. Тут люди щиро посміхалися. А фраза “доброго ранку”, яку чуєш ще на рецепції, вимовляється так, наче перед тобою давно знайома людина, яка любить тебе і по-справжньому переживає про твоє здоров'я. Медичні ліжка, на диво, справно працюють. Спинка коригується пультом, який дбайливо прикріплений до підлокотника, щоб ти сам під час процедури змінював своє положення. Біля стіни стояли медична шафа і маленький холодильник. Там пацієнти залишали потрібні ліки, вітаміни чи знеболювальні, які їм були потрібні на процедурі. Біля протилежної стіни стояли письмовий стіл і два стільця. На столі лежали документація і тонометр. Упродовж процедури лікар двічі чи тричі виміряв тиск. І йому не треба було нагадувати про це. Самі стіни були світло-жовтого кольору. Коли ранкове світло проникало в залу крізь два великі вікна, то зігрівало приміщення і робило його затишним та світлим. Не порівняти з моргом інтенсивки. Після дев'яти сеансів у холоді і мороці “Сартус” сприймався як нагорода і моральна компенсація.

  Парадоксально, але мій внутрішній стан змінився і водночас не змінився. З одного боку, я звик до діалізу, переносив процедуру добре. Десь через два місяці діалізу я почував себе набагато краще. Проте з іншого боку, мене гризли все ті ж сумніви і питання. Що буде далі? Як довго мені з цим жити? Де брати гроші на процедури? Здається, я досі не сказав головного. Кожна процедура в “Сартусі” обходилась у 2500 грн. У 2016 році це дорівнювало ста доларів. На якийсь час гроші були. Сім'я, родичі вигребли все, що могли. Певну суму зібрали колеги дружини та друзі. Ну а далі в планах було йти до волонтерів і оголошувати благодійний збір. А ще далі потрібно було щось продавати. Машину — не варіант. Машина була конче необхідна. Батьки вирішили продавати свою квартиру і перебиратися жити на дачу. Квартиру виставили на продаж. Однак за півроку її подивилися лише кілька потенційних покупців. Що саме їх не вразило — квартира чи ціна, не знаю. Я з ними не бачився. Проте було зрозуміло, що треба знижувати ціну. Для нас це було катастрофою. Не думати про це, не переживати було неможливо.

  У цей період найбільш пам’ятною подією в “Сартусі” стало зняття катетера. Фістула працювала добре (що це таке, розкажу згодом). Пора було виймати медичного хробака. Це відбулося прямо на процедурі. Я лежав у кріслі — до кінця очищення ще було далеко. Віктор, інший лікар, який працював у той день, увійшов до зали і раптом запитав мене:

— Може, знімемо катетер?

— А можна?

— Думаю, вже так. Фістулу розкололи. Ось уже третя процедура на фістулі. Значить, катетер більше не потрібен.

— Ну давайте. А це довго?

— Та ні! — Віктор посміхнувся і повів головою, ніби моє запитання його здивувало.

  Він розкрив пов'язку на моїх грудях. Міцно взявся за катетер. Потім попросив зробити повний вдих і видих. Коли я видихнув, то побачив в його руці довгу вузьку трубку. Це й був мій рятівний хрубачок, який за два з половиною місяці став моїм продовженням, новим життєво необхідним органом. Я дивився на катетер в руках лікаря і відчув себе вільним. Більше цей протез не стирчав з мене. Я повернувся до природного стану. А катетер залишив собі. Віктору ця трубка точно не була потрібна. Він би її просто викинув, як викидав відпрацьовані магістралі і фільтр після діалізу. Але я попросив віддати мені. Своїх не кидаємо! Це ж мій коріш! Він помагав мені, не ламався, не протікав. Я приніс його додому, показав дружині і сховав у шафі. Навіть від засохлої крові не відмив. Потім пару разів діставав, щоб показати родичам та друзям. Він там і досі лежить. Згадка про перший діалізний досвід і холодний крематорій інтенсивки.

  Я провів сім місяців у “Сартусі”. Спочатку ходив на процедури двічі на тиждень, у понеділок та п'ятницю. За медичним протоколом діаліз роблять тричі на тиждень. Але коли кожна процедура коштує сто доларів, доводиться редагувати протокол. За тиждень я витрачав 5000 грн. За місяць — 20000 грн. У травні я почував себе досить добре. Аналізи свідчили про те, що кров отримує належне очищення. Усі показники були в нормі. Я скинув 15 кг. На роботі це помітили. Цікавилася: як так? Кільком близким колегам я все розповів. Вони були страшенно шоковані. З іншими жартував. Говорив, що записався на фітнес. А що? Хіба діаліз — не фітнес? Скільки набрав понад “суху” вагу між процедурами? 2 кг? 3? 3.5? Нема проблем! Виставляємо на апараті потрібні параметри, і за чотири години зайву вагу буде прибрано! Без всяких гантелей, бігових доріжок та орбітреків. Звісно, не дай Бог комусь такого фітнесу. Ну, але мусив щось казати…