"Сартус"

  “Сартус” - це невеликий приватний санаторій, розташований на гагарінському плато, одному з найкращих прибережних місць Одеси. Головний корпус має три поверхи. І вже з другого відкривається красивий вид на море. Красиве місце, поетичне. Але якщо озирнутися довкола, санаторій оточують величезні багатоповерхівки. В їхніх скляних фасадах відображене безкрайнє голубе небо. Цей Сартусик, як я його назвав, виглядав кущиком в секвойному лісі. Навіть дивно, що він вцілив, не пішов під знос. Наче про нього забули хижаки-забудовники. 

  На першому поверсі був великий холл, лабораторія і аптека. На другому та третьому - з десяток маленьких кімнаток на дві особи. Меблі старі, зато ліжка красиво заправлені, все доглянуто. Бідненько, але чистенько. Діалізну залу розмістили на третьому поверсі. Велика простора кімната, з якої праворуч був широкий прохід в суміжну кімнату для лікарів. В залі стояли два діалізні апарати. Тож одна зміна була розрахована на двох пацієнтів. А зміни називалася “зранку” та “після обіду”. Ранкова зміна починалася тоді, коли домовишся з лікарем. О 8.00 чи 8.30. Або коли прийдеш. Теж саме “після обіду”. Від 13.30 - до 14.30. Я здебільшого попадав на першу зміну. Мені так було зручніше.

  Мені одразу сподобалось в “Сартусі”. По-перше, там було мало людей. За весь час я перетнувся всього з двома жінками. Вони відпочивали в Одесі і змушені були відвідувати діаліз. По-друге, там працював Ігор Іванович, який справив позитивне враження ще під час встановлення катетера. Я йому довіряв. Він активно відповідав на різні питання, жартував. З ним було легко. По-третє, обстановка в санаторії сильно відрізнялась від того, що я бачив у державній клініці. Тут люди щиро посміхалися. А фраза “доброго ранку”, яку чуєш ще на рецепції, вимовляється так, наче перед тобою давно знайома людина, яка любить тебе і по-справжньому переживає про твоє здоров'я. Медичні ліжка, на диво, справно працюють. Спинка коригується пультом, який дбайливо прикріплений до підлокотника, щоб ти сам під час процедури змінював своє положення. У стіни стояла медична шафа і маленький холодильник. Там пацієнти залишали потрібні ліки, вітаміни чи знеболювальні, які їм були потрібні на процедурі. У протилежної стіни стояв письмовий стіл і два стільця. На столі лежала документація і тонометр. Упродовж процедури лікар двічі чи тричі виміряв тиск. І йому не треба було нагадувати про це. Самі стіни були світло жовтого кольору. Коли ранкове світло проникало в залу крізь два великі вікна, то зігрівали приміщення і робили його затишним та світлим. Не порівняти з моргом інтенсивки. Після дев'яти сеансів у холоді і мороці, “Сартус” сприймався як нагорода і моральна компенсація.

  Парадоксально, але мій внутрішній стан змінився і, водночас, не змінився. З одного боку, я звик до діалізу, переносив процедуру добре. Десь через два місяці діалізу я почував себе набагато краще. Проте з іншого боку, мене гризли все ті ж сумніви і питання. Що буде далі? Як довго мені з цим жити? Де брати гроші на процедури? Здається, я досі не сказав головного. Кожна процедура в “Сартусі” обходилась у 2500 грн. У 2016 році це дорівнювало ста доларам. На якийсь час гроші були. Сім'я, родичі вигребли все, що могли. Певну суму зібрали колеги дружини та друзі. Ну а далі в планах було йти до волонтерів і оголошувати благодійний збір. А ще далі потрібно було щось продавати. Машину - не варіант, машина була конче необхідна. Батьки вирішили продавати свою квартиру і перебиратися жити на дачу. Квартиру виставили на продаж. Однак за півроку її подивилися лише кілька потенційних покупців. Що саме їх не вразило, квартира чи ціна, не знаю. Я з ними не бачився. Проте було зрозуміло, що треба знижувати ціну. Для нас це було катастрофою. Не думати про це, не переживати було неможливо.

  У цей період найбільш пам’ятною подією в “Сартусі” стало зняття катетера. Фістула працювала добре (що це таке, розкажу згодом). Пора було виймати медичного хробака. Це відбулося прямо на процедурі. Я лежав у кріслі, до кінця очищення ще було далеко. Віктор, інший лікар, який працював у той день, увійшов до зали і раптом запитав мене:

- Може, знімемо катетер?

- А можна?

- Думаю, вже так. Фістулу розкололи. Ось уже третя процедура на фістулі. Значить, катетер більше непотрібний.

- Ну давайте. А це довго?

- Та ні! - Віктор посміхнувся і повів головою, ніби моє запитання його здивувало.

  Він розкрив пов'язку на моїй груди. Міцно взявся за катетер. Потім попросив зробити глибокий вдох і видих. Коли я видихнув, то побачив в його руці довгу вузьку трубку. Це й був мій рятівний хрубачок, який за два з половиною місяці став моїм продовженням, новим життєво необхідним органом. Я дивився на катетер в руках лікаря і відчув себе вільним. Більше цей протез не стирчав з мене. Я повернувся до природного стану. А катетер залишив собі. Віктору ця трубка точно не була потрібна. Він би її просто викинув, як викидав відпрацьовані магістралі і фільтр після діалізу. Але я попросив віддати мені. Своїх не кидаємо! Це ж мій коріш! Він помагав мені, не ламався, не протікав. Я приніс його додому, показав дружині і сховав у шафі. Навіть від засохлої крові не відмив. Потім пару разів діставав, щоб показати родичам та друзям. Він там і досі лежить. Згадка про перший діалізний досвід і холодний крематорій інтенсивки.

  Я провів сім місяців у “Сартусі”. Спочатку ходив на процедури двічі на тиждень, у понеділок та п'ятницю. За медичним протоколом, діаліз роблять тричі на тиждень. Але коли кожна процедура коштує сто доларів, доводиться редагувати протокол. За тиждень я витрачав 5000 грн. За місяць - 20000 грн. У травні я почував себе досить добре. Аналізи свідчили про те, що кров отримує належне очищення. Усі показники були в нормі. Я скинув 15 кг. На роботі це помітили. Цікавилась, як так? Кільком близким колегам я все розповів. Вони були страшенно шоковані. З іншими жартував. Говорив, що записався на фітнес. А що? Хіба діаліз - не фітнес? Скільки набрав понад “суху” вагу між процедурами? 2 кг? 3? 3.5? Нема проблем! Виставляємо на апараті потрібні параметри і за чотири години зайву вагу буде прибрано! Без всяких гантелей, бігових доріжок та орбітреків. Звісно, не дай Бог комусь такого фітнеса. Ну, але мусив щось казати…