Як я кинув виклик системі і переміг

- Татудай стобаксів.

Я довго не наважувався підійти до батька з цим питанням. Цілий ранок ходив з кімнати в кімнату і робив заклопотаний вигляд. Зважував ризики. Нарешті набрався хоробрості - підікрався попапасом, як вуж який не будь і випалив майже одним словом. Так і сказав: «Татудай (короткий вдих) стобаксів».

Батя опустив газету. В цей момент до моїх вух донісся страхітливий звук, схожий на сичання з присвистом. Цей звук з носових отворів означав, що тато сприйняв інформацію і саме обробляє її. Я закляк в очікуванні.

- Длячого? - також не дотримуючись правил української мови, поцікавився татунь.

- Так, той, як його, мені цей...на права треба здати. Післязавтра екзамен.

Тато зміряв мене поглядом.

- А ти, що правил не знаєш?

- Та, знаю я правила. Ніхто так не знає, як я. Але в автошколі сказали: щоб не було проблем, треба стобаксів принести в МРЕВо.

- Хто сказав?

- Так, той, майстер. Він знає.

На той час мені виповнилося вісімнадцять. Тримісячні курси водіїв підходили до свого логічного завершення. Залишився останній крок, щоб отримати жадану ламіновану картонку з фоткою і мокрою печаттю. І цей крок був найвідповідальніший. Взагалі, заклинання «стобаксів», на початку двохтисячних відкривало набагато більше дверей ніж сьогодні.

Тато поморщився:

- А без них ніяк?

- Ніяк. Майстер каже, що там у них, система так замучена, що пройти тест не реально.

Тато зітхнув глибоко, як спортсмен перед важливим кидком і дістав з нагрудної кишені стосик зелених купюр, акуратно загорнутих у стандартний аркуш А4.

- Коли екзамен? - запитався, простягаючи зеленого папірця.

- Післязавтра. - випалив я, ховаючи папірця в джинси.

- Дивись - не трать. - напів пожартував тато.

На цьому і порішили.

Вечоріло.

- Пальот. - долинув знайомий голос з мобільного. - Ми тут, з пацанами, поговорили і рішили відзначити це все діло.

Дзвонив Олег - одногрупник з автошколи.

- Яке діло? - не зрозумів я куди він хилить.

- Ну, ми ж післязавтра на права здаєм. Потім роз’їдуться всі. Хто знає, коли знову зустрінемось. Так, той, ти з нами?

- То може, після екзаменів зберемось?

- Заспокійся. Багато пити не будемо. Так, тільки для форми. Шашлика посмажимо. Дівки будуть...

Словом, не довго йому довелося мене вламувати. Я погодився. У вісімнадцять років козир «дівки будуть», як козирний туз - нічим не б’ється.

Розважились ми тоді конкретно. Тобто, мабуть конкретно, бо, власне, процесу я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як вогнище розводили і шашлик у ривками пам’ятаю. А прокинувся вже в себе вдома після обіду.

Випивши дві таблетки «Аспіринки», став поволі одягатися. Тут то, я з жахом виявив, що «стобаксів» пропали. Вони, якимось дивом перетворилися в чотири дертих гривні і використаний презерватирв. Все - я загинув. Я ще дихаю, можу сяк-так пересуватися, в мене болить голова, але я вже загинув. Батя мене вб’є. Точно вб’є. А поховають мене за огорожею цвинтаря, як самогубця.

- Ти вже прокинувся, студєнт? - я не помітив, як до кімнати зайшов тато. Мене завжди дивувало татове вміння з’являтися ні звідки і щезати в нікуди.

- Угу. - спромігся лише на таку відповідь.

- Ти на екзамен ідеш, чи мені замість тебе йти?

- Так завтра ж екзамен...

- Яке завтра?! Ти проспав цілу добу. Оце, я завжди казав: пити - останнє діло.

Замість відповіді я метнув переляканий погляд в настінний годинник. Він показував другу годину по-обіді. До екзамену залишалася година. Тепер мені точно капець. За цей час я не встигну, а ні понапозичати грошей, а ні протверезитись, навіть позбутися перегару. Встигну доїхати до МРЕВа, але мені це мало чим допоможе.

- Хоч би форточку відкрив, - наздогнав мене батьковий голос вже біля хвіртки, - а то дихати нічим!

Захеканий прибіг до МРЕВа. Всі наші вже стояли кучкою біля майстра.

- Довгань, - осудливим тоном сказав майстер, - запізнюєшся. Давай гроші. Всі вже здали, тільки ти один...

Рука машинально залізла до кишені. Намацала слизький презерватив, який, очевидно, я забув викинути.

- Я той, вирішив здати сам, без грошей. - не міг же я зізнатися, що процвиндрив гроші і навіть не пам’ятаю як це сталося.

Вся група, а особливо майстер витріщили очі, як на ідіота.

- Припини, Довгань, прікалуватись. Давай бабло.

- Я ж кажу: сам здам.

- Довгань, ти шо, серйозно? Довгань, не позор мене.

Замість відповіді, я гордовито задер носа. В цей момент, сам повірив у можливість отримати права власними знаннями.