Як я доторкнувся до неба

     Знаєте, з відключенням світла я дізнався, що мій тато чарівник. Я не жартую. Справжнісінький чарівник. Ви, напевно, думаєте, що я маленький хлопчик, який вірить казкам батьків. Але ви помиляєтеся. Я вам все розповім. Тільки одна умова —  не буду казати як мене звати, щоб не видати мого тата. Тож називайте мене Просто Хлопчиком.

     Варто зізнатися, що я трішечки боюсь темряви. Не те що я боягуз, ні. Просто мама каже, що я обережний.

     І кожного разу як несподівано гасло світло у всій квартирі, я відчував холодок по спині, ногам. У мене така особливість, що в темряві звуки чую ще краще ніж зі світлом. І знаєте, які вони всі підозрілі. Але ще гірше коли звуків нема — тоді взагалі потрібно бути напоготові.

     Ось в один із таких моментів, коли максимально згуртувався протистояти темряві, я побачив тата в дуже незвичному одязі: у довгій темній тканині, як тато каже — мантії. І цей образ доповнювала його довга борода, на яку я раніше в житті не звертав уваги.

     Він підійшов до мене, не сказавши ні слова,  і на його обличчі, підсвіченому м'яким місячним сяйвом, я помітив загадкову посмішку.

І тут тато несподівано запитав:

        — Ти хотів би роздивитися зорі поближче?
Через телескоп? — запитав я.
        —  Підлетіти і роздивитися наочно, — заперечив він.
        —  Хотів би. А хто цього не хоче, — я подивився на зорі, які було добре видно у темному без ліхтарів місті. — Тільки що з того.
        — А ми зараз зробимо так, що ти не тільки підлетиш, але і доторкнешся до неба, — захопливо промовив тато.
        — До неба? А хіба це можливо?
        — А ти зараз сам побачиш, — ще більш таємничо додав тато і зник.

  Повернувся він уже з банкою фарби й поставив переді мною.

        — Для того, щоб все вийшло. Потрібно промовити чарівне закляття. Повторюй за мною.

    І він почав промовляти чарівні слова, які саме — вже не згадаю.  Та коли тато відкрив банку з фарбою — вона сяяла. Справді, від неї йшло світло!

    Тато зняв із себе верхній шар мантії та пішов на балкон, тримаючи під рукою ще банку чарівної фарби.

        — Ой, мало не забув, захопи курточку мені й собі, — додав він

   Я приніс куртки та здивовано запитав :

        — А нащо на балкон?
        — Бо звідси легше брати зорі. Скло не заважає.
        — Брати зорі? Це як?
        — А ось як, —  тато посипав жовтим пилком пензлик і підніс його вгору до неба, змахнув одну зірочку і бах. Вона вже на чарівній татовій мантії. Я не повірив своїм очам, переді мною була справжня зірка.  І, чесно, сяяла навіть так само.
        — О це так! — вигукнув я, приголомшений від побаченого.

    Через деякий час уся татова мантія була усіяна зірочками і ми повернулися у кімнату.

    Тато знову дістав свій чарівний пил, підкинув його, і в слід змахнув зоряною мантією. Вона повисла у повітрі, прямо посеред кімнати.

        — Як же ти все це робиш? — захоплено запитав я.
        — Ти на це подивись, — і тато запросив мене стати під мантію.

     Я підняв голову догори, а наді мною було справжнє зоряне небо, яке можна було побачити десь в селі влітку, серед ясної погоди. На татовому небі можна було навіть усі сузір'я роздивитися. А кожна зірочка миготіла як жива.

    Тато запустив на наше нічне небо маленький червоний промінь світла від лазера і розповів мені про кожне сузір'я. У кінці він додав:

        — Ну що, готовий доторкнутися до неба?

    І він підняв мене вгору. По відчуттях я і справді летів, від чого аж здивувався, звідки так багато простору до стелі. А коли врешті опинився прямо біля зірочок, я торкнувся їх і відчув неймовірне тепло на холодному нічному небі. 

   Мені так хотілося побути під зоряним небом довше, роздивитися все до деталей та, як на зло, увімкнули світло. І вся ця казка зникла в одну мить, ніби її і не було.

   Тато вже сидів у своєму звичайному одязі та підморгнувши сказав: «Тссс». Але як я міг втриматися і нікому про це не розповісти. Тим більше ви навряд чи в це повірити, бо, певно, ніколи з чарами не зустрічалися.