Не останній

На світанку заплава стала тихішою.

Не мирною.

Просто виснаженою.

Дим над районом табору вже не стояв рівно. Його рвало низьким вітром і тягнуло над водою довгими сірими пасмами. Десь ще глухо бухало, але не так часто. Десь працювали мотори. Десь кричали люди. Проте все це було ніби за товстою стіною.

Вітько сидів біля старого рибальського ящика, загорнутий у чужу суху куртку, й дивився на власні руки.

Руки були не схожі на його.

Бруд під нігтями.

Подряпини.

Засохла кров — десь його, десь Андрієва.

Синя смуга на зап’ястку там, де Андрій стиснув його востаннє.

Вітько провів по ній пальцем.

Боляче.

Добре.

Коли болить — значить, це справді було.

— Вікторе.

Він підняв голову.

Перед ним стояв той військовий, який першим говорив із ним уночі. Тепер при світлі Вітько побачив його краще: темна щетина, втомлені очі, суха глина на рукаві. На бронежилеті була липучка з позивним.

Сова.

Вітько не знав, смішно це чи ні. Не мав сили вирішувати.

— Можеш ще раз? — спитав Сова.

— Що?

— Мапу.

Вітько кивнув.

Перед ним поклали шматок картону від ящика, олівець і тонкий планшет у потертій захисній рамці. На екрані була мапа місцевості. Заплава згори виглядала не так, як із землі. З висоти вона була схожа на зелено-сіру плутанину, яку хтось розмазав пальцями.

Але Вітько впізнав.

Ось стара протока.

Ось Лиса спина.

Ось місце, де стояла хижка.

Більше не стояла.

Він не зупинився на цьому.

Провів пальцем далі.

— Табір був тут. Не просто на галявині. Глибше, за цими деревами. Дві вантажівки стояли носами сюди. Наметів три. Ящики — ось тут. Човни — за наметами, ближче до води. Сарайчик збоку. Там пальне. Бочки були ближче до стежки.

Сова слухав мовчки.

Поруч ще один військовий ставив позначки. Не перебивав. Тільки іноді уточнював:

— Стежка до води — сюди?

— Ні. Нижче. Вона не пряма. Там спершу сухіше, потім провал біля кореня. Вони обходили ліворуч.

— Собака?

— Ходив з цього боку. По звіриній стежці.

— Варта?

— Один біля стежки. Один за машиною. Але після хижки вони змінилися. Почали ходити ширше.

Вітько говорив рівно.

Йому здавалося, що говорить не він.

Просто в ньому залишився записаний Андрієм голос:

Не прикрашай.

Не здогадуйся за факти.

Кажи, що бачив.

— Після ударів вони не розбіглися всі, — додав Вітько. — Частина пішла до табору. Частина лишилася на сухих виходах. Вони говорили, що хочуть когось живим. Щоб зрозуміти, хто передав.

Сова коротко глянув на нього.

— Тебе.

— Мабуть.

— Боявся?

Вітько подивився на нього так, ніби питання було дурним.

Сова кивнув.

— Ясно.

Він не сказав “молодець”.

За це Вітько був йому майже вдячний.

До них підійшов зв’язківець із телефоном Андрія в руці. Телефон був підключений до тонкого кабелю, який тягнувся до невеликого акумулятора. Екран світився слабко, із тріщинами навскіс.

Вітько встав так різко, що куртка сповзла з плечей.

— Він живий?

— Телефон? — перепитав зв’язківець.

Вітько не відповів.

Сова підняв руку, щоб зв’язківець говорив далі.

— Повідомлення пішло, — сказав той. — Не все. Уривками. Але пішло.

Вітько дивився на нього.

— Точно?

— Точно.

— Коли?

— Ще вчора. Затримка була. Частина тексту прийшла криво, але ключове дійшло: заплава, човни, пальне, район. Потім наші підняли те, що вже мали по цьому квадрату. Зійшлося.

Вітько повільно сів назад.

Ноги не втримали.

Повідомлення пішло.

Не все.

Але досить.

Це мало б принести радість.

Не принесло.

Просто десь усередині перестала скреготати одна залізна деталь.

— Андрій знав? — спитав Вітько.

Ніхто не відповів одразу.

Сова присів навпроти нього.

— Він припускав.

— Це не те саме.

— Ні.

— Треба було сказати йому.

— Треба було багато чого.

Вітько підняв очі.

Ця відповідь була чесна.

І тому її можна було витримати.

З боку води принесли плащ-палатку.

Вітько не повернув голови.

Він уже знав, кого несуть.

Сова помітив і тихо сказав:

— Можеш не дивитися.

— Можу.

Але подивився.

Андрія несли четверо. Повільно. Обережно. Не як річ. Не як вантаж. Як свого.

Це слово знову боліло.

Свої.

Вітько думав, що коли знайде їх, слово стане теплим.

Воно не стало.

Воно стало важким.

Андрія поклали біля іншого укриття, трохи осторонь. Медик накрив його обличчя не одразу. Спершу щось сказав Сові. Той кивнув. Потім підійшов до Вітька.

— Його заберуть.

— Куди?

— До наших.

— А потім?

Сова помовчав.

— Потім — додому. Якщо є куди. Якщо ні — все одно не тут.

Вітько кивнув.

Йому стало соромно, що він не знає, чи був у Андрія дім. Дружина. Діти. Мати. Собака. Балкон із вазонами. Стара чашка. Людина може кілька діб бути для тебе всім світом, а ти все одно не знаєш, якого кольору в нього кухня.

— У нього є хтось? — спитав Вітько.

— Є.

— Хто?

Сова подивився на нього уважно.

— Потім.

Вітько хотів заперечити.

Не заперечив.

Потім — це слово Андрій теж залишив йому.

Зв’язківець повернув телефон.

— Тут ще є чернетка. Те, що він писав до повідомлення. Не все відкрилося. Хочеш?

Вітько взяв телефон.

Екран тремтів від слабкого заряду або від його рук.

У чернетці були уривки.

“якщо не вийдемо…”

“хлопець місцевий…”

“вірити йому…”

Далі текст обривався.

Не було красивого прощання.

Не було “передайте”.