Свої

Берег не врятував його.

Він тільки дав місце, де можна було впасти не у воду.

Вітько йшов, тримаючись за кущі, за стовбури, за все, що не хиталося під руками. Після мертвого рукава земля здавалася неправдоподібною. Твердою. Майже чужою. Він ступав і щоразу чекав, що вона провалиться, розійдеться під ногами, затягне назад, туди, де залишився Андрій.

Не думати.

Табір.

Дві вантажівки.

Три намети.

Ящики.

Човни.

Сарайчик.

Пальне.

Бочки.

Стежка до Дніпра.

Сухий край перекритий.

Андрій у мертвому рукаві.

Живий.

Чекає.

Слово “живий” він повторював частіше за всі інші.

Не тому, що знав.

Тому, що мусив іти.

Позаду ще долинали голоси. Уже глухіші. Десь кілька разів гавкнув пес. Потім тріснула коротка черга — не по ньому, далеко, але Вітько все одно впав на землю й кілька секунд лежав, уткнувшись лицем у суху траву.

Пахло пилом.

Після болота цей запах здавався майже неможливим.

Він підвівся не одразу.

Хотілося лишитися тут. Не назавжди. На хвилину. На десять вдихів. На стільки, щоб руки перестали тремтіти, а в голові перестав стояти Андріїв голос:

— Не зупиняйся.

Вітько стиснув зуби й поповз далі.

Стара стежка, яку він пам’ятав, мала вести до рибальського місця. Колись там стояли жердини для сіток, і дорослі з села сварили хлопчаків, якщо ті крутилися поруч. Тепер села тут ніби й не було. Лише темні дерева, сухі бур’яни й далека війна, що то стихала, то знову піднімала голову.

Він ішов низько, майже навпомацки.

Ніж за поясом муляв шкіру.

Телефон у ганчірці лежав під сорочкою. Мертвий. Уже не надія, а доказ. А може, навіть не доказ. Просто чорна коробка, через яку все могло початися або не початися.

Вітько хотів витягти його й перевірити ще раз.

Не витяг.

Не було чого перевіряти.

Треба було знайти живих.

Правильних.

Через якийсь час попереду з’явилося світло.

Не ліхтар москалів — інше. Нижче. Прикрите. Воно рухалося коротко, обережно, ніби той, хто ніс його, боявся не темряви, а того, що темрява побачить його перша.

Вітько завмер.

Світло зникло.

Потім з’явилося трохи правіше.

Він опустився на землю й слухав.

Голосів не було.

Тільки вода десь нижче. Тільки листя. Тільки власне серце, яке билося так гучно, що могло видати його глухому.

Потім хтось дуже тихо сказав:

— Не світи вище. Очі відбивають.

Українською.

Вітько не поворухнувся.

Українською могли говорити й вороги. Він уже знав достатньо, щоб не довіряти першому слову. Людина може вдягти чужу форму, вивчити кілька фраз, сказати “свої” й чекати, поки ти встанеш.

Він лежав у траві й дивився.

Світло знову блимнуло. Тепер ближче до води. За ним промайнула темна фігура. Потім друга. Рухалися не так, як москалі біля хижки: менше балачок, менше грубого шуму, більше пауз.

Один із них тихо вилаявся українською, але не голосно, не для сміху, а тому, що зачепився ногою за корінь.

— Тихіше, — сказав інший.

Вітько все одно не встав.

Він намацав камінець і кинув убік — не в людей, а лівіше, в сухі кущі.

Шурхіт вийшов слабкий.

Але його почули.

Світло одразу згасло.

— Хто там?

Тихо.

Жорстко.

Вітько мовчав.

— Виходь без різких рухів.

Він міг би втекти.

Напевно.

Або не міг.

Ноги вже майже не слухалися. У голові стояла порожнеча. Якщо це свої, треба виходити. Якщо не свої — він уже майже все одно не добіжить.

Вітько повільно підняв руки.

— Не стріляйте, — сказав він.

Голос вийшов чужий. Хрипкий. Малий.

Пауза.

— Дитина?

— Я не дитина, — автоматично сказав Вітько.

Хтось тихо видихнув:

— О, точно дитина.

— Руки тримай, — сказав перший голос. — Виходь на голос. Повільно.

Вітько підвівся.

Коліна тремтіли. Він зробив один крок. Потім другий. Світло блимнуло й одразу впало йому під ноги, не в очі. Це було розумно. Він побачив траву, свої брудні штани, темну воду на рукавах.

Потім людей.

Четверо.

У темній формі. Зброя опущена не була, але й не тикала прямо в нього. Один стояв трохи збоку. Другий — ближче до води. Третій мав медичну сумку або щось схоже на неї. Четвертий тримався позаду, напівбоком до заростей.

— Хто ти? — спитав перший.

Вітько відкрив рот.

І раптом не зміг сказати.

Не тому, що забув ім’я.

Тому, що якщо скаже “Вітько”, це буде замало. Якщо скаже “я з Андрієм”, вони можуть не знати Андрія. Якщо скаже про табір — можуть не повірити. Якщо скаже все одразу — вийде каша.

Він ковтнув.

— Я з Андрієм.

Люди не ворухнулися.

— З яким Андрієм?

— Ковалем. Сержант. Поранений. Він у болоті. У мертвому рукаві.

Один із військових різко підняв голову.

— Повтори.

— Андрій Коваль. Він живий. Був живий. Я… я маю привести допомогу.

Третій зробив крок до нього.

— Спокійно. Ти звідки його знаєш?

Вітько ледь не засміявся.

Звідки.

Із сараю.

Із крові.

Із мапи на долівці.

Із мертвого телефона.

Із руки, яку довелося відпустити.

— Я його знайшов, — сказав він. — У старому сараї. Він був поранений. Ми ховалися в хижці. Потім вони її спалили. Потім човен. Потім Лиса спина. Телефон… телефон міг надіслати повідомлення.

Перший військовий підійшов ближче.

— Яке повідомлення?

Вітько витягнув із-під сорочки ганчірку.

Руки трусилися так, що він ледь не впустив телефон.

— Ось. Він мертвий. Але там було повідомлення. Я натиснув. Була одна риска. Потім значок змінився. Я не знаю, чи воно пішло. Андрій сказав: могло.

Військовий узяв телефон обережно, ніби це була не мертва річ, а поранений птах.