Дорослий берег

Вода в мертвому рукаві була не схожа на воду.

Вона не текла.

Не ворушилася.

Не блищала.

Просто лежала між корінням темною шкірою, під якою щось повільно гнило.

Вітько ступив першим і одразу зрозумів: дно тут гірше, ніж він пам’ятав. Або він сам став важчим. Або ніч робила все чужим.

Нога зайшла в мул по кісточку, потім глибше. Він не смикнув. Повільно переніс вагу на інший бік, намацав під водою корінь і тільки тоді озирнувся до Андрія.

— Тут за мною. Точно за мною.

— Та почув.

Голос Андрія був уже не хрипкий, а сухий. Наче слова проходили через пісок.

Вітько взяв його руку собі на плече.

— Не дави всім тілом.

— Я тобі букет подарувати мав?

— Мав не падати.

— Пізно.

Вони рушили.

Перші кілька метрів мертвий рукав терпів їх. Давав ставити ноги, ковтав звук, тримав на собі темряву. Вітько вів повільно, майже не дихаючи. Там, де пам’ятав корінь, кореня вже не було. Там, де мав бути твердий виступ, була яма. Один раз він провалився по коліно й ледве вивів ногу, не потягнувши Андрія за собою.

Позаду на сухому краї ще блимали ліхтарі.

Не близько.

Але вони рухалися.

Андрій теж бачив.

— Швидше, — сказав він.

— Тут не можна швидше.

— Тоді правильно.

— Це я й роблю.

— Не огризайся.

— Сам почав.

Андрій хотів відповісти, але замість цього тільки видихнув. Коротко. Болісно.

Вітько зупинився.

— Що?

— Нічого.

— Не бреши.

— Та йди вже.

Вітько рушив далі.

Рукав звузився. Зліва лежала стара верба, давно впала, вросла у воду й пустила з себе нові тонкі гілки. Праворуч темніла рівна пляма ряски. Вітько пам’ятав її. Або думав, що пам’ятав. Там колись була яма. Тоді він обійшов її ліворуч.

Він повів Андрія до верби.

— Тримайся за стовбур.

— Він слизький.

— Іншого нема.

Андрій ухопився. Пальці зірвалися з мокрої кори. Він вилаявся крізь зуби.

— Ще раз.

— Командуєш?

— Так.

— Поганий із тебе командир.

— Іди.

Андрій спробував ще раз.

Цього разу втримався.

Вітько пройшов першим, поставив ногу на підводний корінь, потім на другий. Корінь хитнувся. Не зламався. Він повернувся до Андрія.

— Сюди. Правою. Ні, правіше. Ще.

Андрій переніс вагу.

На мить усе вийшло.

Потім корінь під його здоровішою ногою провернувся.

Солдат упав не вниз — убік. Саме це й стало погано.

Якби він провалився просто, Вітько міг би вчепитися й тягнути назад. Але Андрія розвернуло, поранена нога пішла в ряску, тіло з’їхало з кореня, а рука, якою він тримався за стовбур, зірвалася.

— Андрію!

Вітько схопив його за розвантаження.

Тканина різко натягнулася.

Андрій упав по груди в темну воду. Ряска розійшлася колом, під нею забулькало. На секунду здалося, що він просто сів у глибшу яму.

Потім його потягнуло нижче.

— Не рвися! — крикнув Вітько.

— Сам знаю!

Але Андрій уже рвався.

Не від дурості.

Від інстинкту.

Людина, яку тягне вниз, не думає правильно. Вона хоче поверхні.

Вітько ліг животом на мокрий стовбур і схопив його обома руками за плечовий ремінь. Потягнув.

Андрій зсунувся на кілька сантиметрів.

Потім знову пішов униз.

— Нога! — видихнув він.

— Що нога?

— Зачепило!

Вітько спробував дотягнутися нижче, але вода була темна. Пальці ковзнули по мокрій тканині, по ременю, по чомусь слизькому. Він нічого не бачив. Тільки відчував, що Андрія тримає не просто мул. Щось під водою зачепило його поранену ногу або пов’язку. Корінь. Дріт. Затонула гілка. Що завгодно.

— Я зараз.

— Не лізь!

— Замовкни.

Вітько сповз нижче.

Вода вдарила в груди. Він ухопився колінами за стовбур, однією рукою тримав Андрія, другою пірнув під воду наосліп.

Пальці намацали тканину.

Потім корінь.

Потім щось тверде й вузьке, що вп’ялося в пов’язку.

Він спробував відчепити.

Не вийшло.

Спробував ще раз.

Андрій різко смикнувся.

— Не рвися!

— Боляче, бляха!

Голос зірвався.

Не гучно.

Але так, що Вітько на мить перестав чути все інше.

Потім почув.

Позаду.

Ліхтарі.

Голоси.

Ближче.

— Там вода!

— Свети ниже!

Вітько завмер.

Андрій теж почув.

Їхні очі зустрілися.

У темряві Андрієве обличчя було мокре, сіре, майже чуже. Але погляд повернувся. Ясний. Жорсткий.

— Ріж, — сказав Вітько.

— Що?

— Ремінь. Пов’язку. Що там. Я розріжу.

Він потягнувся до ножа.

Андрій схопив його за зап’ясток.

— Ні.

— Відпусти.

— Ні.

— Я можу.

— Не можеш.

— Можу!

— Не бреши собі.

Вітько смикнув руку.

Андрій тримав слабко. Але тримав.

— Відпусти, — прошепотів Вітько.

— Ти залізеш нижче — підеш разом зі мною.

— Ні.

— Так.

— Я витягну.

— Не витягнеш.

— Замовкни!

Цього разу він сказав надто голосно.

На березі хтось крикнув:

— Слишал?

Ліхтарі зупинилися.

Вітько завмер, стискаючи Андрієву руку.

Андрій дивився просто на нього.

— Оце й буде кінець, — сказав він тихо. — Якщо ще раз так гаркнеш.

Вітько дихав ротом.

Не міг інакше.

Голоси на березі знову заговорили. Ліхтар ковзнув між кущами, але до них не дістав. Поки що.

— Я не залишу тебе, — сказав Вітько.

— Залишиш.

— Ні.

— Залишиш.

— Ні!

Андрій раптом ударив його долонею по обличчю.

Не сильно.

Сили вже не було.

Але досить, щоб Вітько замовк.

— Дивись на мене, — сказав Андрій.