Чужий вогонь

Чужий вогонь

Дзижчання ходило над ними колами.

Вітько сидів під мокрою ковдрою й не рухався. Андрій лежав поруч, поклавши руку на телефон, наче міг відчути крізь чорний екран, живий той чи ні.

Над островом повільно пропливало чиєсь око.

Своє або вороже.

Це було найгірше: не знати, від кого ховатися.

— Якщо це наші, — прошепотів Вітько, — може, треба якось…

— Ні.

— Але вони нас не бачать.

— От і добре.

— Добре?

Андрій розплющив очі. Білки були червоні, погляд важкий.

— Якщо їхній — нас не бачить. Якщо наш — теж не розуміє, хто ми. Не махай. Не світи. Не геройствуй.

— Я не геройствую.

— То й не починай.

Дзижчання віддалилося.

Потім повернулося ще раз, уже далі, над протокою. У небі на мить блимнула маленька цяточка і згасла. Вітько встиг тільки напружитися. Андрій навіть не підняв голови.

— Не дивись так, — сказав він.

— Як?

— Наче зараз небо вирішить усе за тебе.

Вітько стиснув губи.

— Було б непогано.

— Було б. Не буде.

Це було сказано без жорстокості.

Просто так, як кажуть про дощ, який уже почався.

Десь із боку табору знову глухо вдарило. Не так близько, як раніше. Звук ішов через воду й дерева, ламався об зарості, губив силу, але все одно діставався до острова. Після вибуху здійнявся короткий людський крик. Потім уривчасті команди. Потім кілька одиночних пострілів.

Вітько вслухався.

Раніше кожен вибух здавався йому чимось простим: вдарило — значить, по ворогу. Тепер простоти не було. Там могли бути свої. Там могли бути москалі. Там міг бути дрон. Там могла бути артилерія. Там міг бути табір, який він бачив власними очима. А могли бути дерева, вода й люди, які теж не знали, звідки прилетить наступне.

— Вони б’ють по табору? — спитав він.

Андрій помовчав.

— По району.

— Це не те саме?

— Ні.

— Але вони ж тепер знають?

— Може, знають. Може, уточнюють. Може, луплять по тому, що вже бачили раніше.

— А моє повідомлення?

— Могло допомогти.

— Тільки могло?

Андрій повернув голову.

— Малий, не тягни з мене святу правду. Нема її. Є уривки. Ти дав уривок. Хороший. Може, вирішальний. Але не весь світ крутиться навколо твого телефона.

Вітько опустив очі.

— Я й не казав.

— Кажеш обличчям.

Це зачепило.

Не сильно.

Але влучно.

Вітько відвернувся й подивився на воду між коренями. На ній плавала суха травинка. Її повільно крутило в маленькому колі, ніби вона теж не могла вибратися.

— То що це нам дає? — спитав він.

— Час.

— Багато?

— Ні.

— Скільки?

— Не знаю.

— Ти…

— Не починай.

Вітько замовк.

Він уже чув, як Андрій дихає. Нерівно. Часом занадто швидко, часом із довгими паузами. Солдат лежав на боці, але все одно рука тягнулася до рани. Не торкалася — просто зависала поруч, наче перевіряла, чи нога ще на місці.

Вітько підсунувся ближче.

— Пов’язку треба дивитися?

— Ні.

— Треба.

— Потім.

— Ти брешеш.

— Так.

— Тоді дивлюся.

— Та дивись уже, командире.

Вітько розмотав край пов’язки настільки, наскільки зміг без зайвого руху. У темряві було видно мало, але досить. Тканина знову потемніла. Не тільки від болота. Шкіра навколо рани була гаряча. Андрій не застогнав, коли Вітько торкнувся, але щелепа стиснулася так, що на скроні виступила жила.

— Погано, — сказав Вітько.

— Ти лікар?

— Ні.

— То не став діагнози.

— Я бачу.

— От і дивись мовчки.

Вітько затягнув пов’язку щільніше.

Андрій різко вдихнув.

— Боляче?

— Ні, лоскотно.

— Можеш не хамити.

— Можу. Не хочу.

Це було не жартом.

У голосі Андрія вже майже не лишилося сили для жартів. Тільки грубість. Суха, захисна. Вітько не образився. Ображатися на пораненого, який тримається зубами за свідомість, було б дурістю.

Він закінчив із пов’язкою й сів поруч.

— Треба чекати ночі?

— Ні.

Вітько підняв голову.

— Чому?

Андрій довго не відповідав. Потім сказав:

— Бо вони теж чекатимуть, що ми чекаємо ночі.

Це прозвучало занадто тверезо.

Вітько відчув, як усередині похолоднішало не від води.

— Ти думаєш, вони близько?

— Думаю, вони почали думати.

З боку сухого краю донісся далекий голос.

Потім ще один.

Низький. Командний.

Вітько одразу ліг на землю й притиснувся до трави. Андрій спробував підвестися, але хлопець поклав йому руку на плече.

— Лежи.

— Сам знаю.

Голоси йшли не просто хаотично. Вони рухалися вздовж краю болота, зупинялися, віддалялися, поверталися. Десь клацнула рація. Хтось говорив у неї коротко, уривчасто.

Слів було чути мало.

Але кілька долетіли.

— …сухіє виходи…

Потім:

— …насипь…

Потім:

— …проводнік может бить…

Андрій ледь повернув голову до Вітька.

Його очі сказали те, що він не вимовив.

Вони вже склали.

Не все.

Але досить.

Ворог тепер шукав не просто пораненого. Не просто хлопця. Не просто слід у траві.

Вони шукали когось, хто знає заплаву.

Вітько повільно ліг нижче.

На острівці раптом стало тісно.

Не через дерева.

Через думку, що навколо нього стискається коло.

Голоси віддалилися.

Але не зникли.

— Вони перекривають сухі місця, — прошепотів Вітько.

— Схоже.

— Тоді куди?

Андрій заплющив очі. На мить Вітькові здалося, що він не відповість. Не тому, що думає. А тому, що просто не повернеться.

Потім солдат сказав:

— Ти казав, є протока далі. Гірша.

— Є.

— Веде куди?