Болото не питає

Стара протока прийняла їх мовчки.

Вода не попереджала й не протестувала. Просто розступалася перед ногами — і відразу тягнула назад, до мулу, коріння й темного дна, якого не було видно.

Вітько йшов першим.

Не тому, що був сильніший. Тому, що знав: за три кроки може бути яма, старий пень або корінь, за який Андрій перечепиться і вже не встане. Він намацував дно ногою, переносив вагу тільки тоді, коли був певен, і лише після цього тягнув солдата за собою.

Андрій майже не говорив.

Це було погано.

Коли він бурчав, жартував або огризався, Вітько знав: тримається. Тепер Андрій мовчав, і вся його вага ставала іншою — не просто вагою дорослого тіла, а вагою людини, яка поволі відходить кудись усередину себе.

Позаду ще долинали уривки чужих голосів. Вони були не близько, але й не зникли. Десь гавкнув пес. Потім другий раз. Далі звук розчинився в болоті.

Вітько не озирнувся.

У болоті озиратися небезпечно. Голова повертається — тіло збивається. Нога ковзає. Мул чекає.

— Лівіше, — прошепотів він.

Андрій послухався не одразу. Ступня з’їхала з підводного кореня, він важко хитнувся, і Вітько ледве втримав його, вчепившись однією рукою в мокрий очерет.

— Лівіше, кажу.

— Та почув.

— То йди.

— Я йду.

— Ти падаєш.

— Не заважай падати красиво.

Голос Андрія був хрипкий, але живий.

Вітько від цього на секунду навіть розсердився менше.

Вони просувалися повільно. Час зник. Його вже не можна було міряти ні сонцем, ні цигарками, ні диханням. Тільки кроками.

Один крок.

Зупинка.

Ще крок.

Корінь.

Яма.

Андрієва рука на плечі.

Під сорочкою, загорнутий у ганчірку, лежав телефон. Мертвий. Чорний. Але тепер він був не просто річчю. Він був питанням, на яке ніхто не мав відповіді.

Пішло повідомлення чи ні?

Одна риска.

Один дотик пальця.

Одне коротке тремтіння.

І після цього — темрява.

Вітько відігнав цю думку. Від неї не було користі. Якщо повідомлення пішло — треба вижити, щоб свої не шукали їхніх тіл. Якщо не пішло — треба вижити, щоб донести все самому.

В обох випадках відповідь була однакова.

Йти.

Протока звузилася. Очерет став густішим, довелося пригинатися. Андрій пригинався гірше: кожен нахил віддавався йому болем, і Вітько відчував це по тому, як пальці солдата стискали його плече.

Попереду темнів старий завал.

Колись тут, мабуть, упала верба. Потім її обліпило мулом, обросло травою, вплелося в інші корені. Для чужого ока — просто чорна купа серед болота. Для Вітька — межа. За нею починалося місце, куди він сам ходив рідко.

Драгва.

Не глибоке болото, не протока, не калюжа. Місце без нормального дна. Там земля могла тримати одну секунду й ковтнути на другій.

Вітько зупинився.

Андрій важко сперся на нього.

— Що?

— Далі погано.

— Наскільки?

— Дуже.

— Обійти?

— Можна. Але ближче до сухого краю.

— Там москалі.

— Можуть бути.

— Значить, сюди.

Вітько не рушив.

— З тобою важче.

— Я в курсі.

— Якщо підеш не туди, я тебе не витягну.

— Тоді не дай мені піти не туди.

Сказано було просто. Без красивості. Наче Андрій просив подати воду, а не провести його через місце, де дорослий чоловік міг зникнути без крику.

Вітько ковтнув слину.

— Наступай тільки туди, де я.

— Угу.

— Якщо кажу “стій” — стій.

— Угу.

— Якщо падаєш — не хапайся за мене двома руками. Потягнеш обох.

Андрій подивився на нього в темряві.

— Веселий ти сьогодні.

— Це правда.

— Знаю, малий. Веди.

Вітько взяв довгу очеретину, зламав верхівку й почав намацувати перед собою землю. Очеретина провалювалася в мул майже без спротиву. Він змістився правіше. Там дно тримало краще. Ще крок. Ще перевірка.

У драгві не можна було поспішати.

Перші кілька метрів вони пройшли майже добре.

Потім Андрій провалився.

Не глибоко — по коліно. Але нога зайшла в мул різко, наче її схопили знизу. Солдат смикнувся, втратив рівновагу й упав би, якби Вітько не штовхнув його плечем у бік старого кореня.

— Не рви! — прошепотів хлопець.

Андрій завмер, дихаючи крізь зуби.

— Засмоктало.

— Не рви, кажу.

— Я почув.

— Повільно.

— Нога не та.

Вітько зрозумів не одразу.

Провалилася поранена.

На мить усе всередині стало порожнім.

Потім він кинув торбинку на купину, став навколішки у воду й руками почав розгрібати мул біля Андрієвої ноги. Мул був холодний, слизький, із гострими дрібними уламками коріння. Пальці відразу оніміли. Щось дряпнуло долоню. Вітько не звернув уваги.

— Не смикай.

— Та не смикаю.

— Смикаєш.

— Бо болить, малий!

Це було перше різке слово Андрія за довгий час.

Воно вдарило.

І допомогло.

Якщо кричить — значить, ще тут.

Вітько розгрібав далі. Потім намацав під водою корінь, який притискав тканину пов’язки й штанину. Не нога застрягла в мулі — тканина зачепилася за корінь.

— Ніж, — сказав він.

— У тебе.

Вітько витяг ножа, занурив руку під воду й почав різати тканину. Майже наосліп. Лезо ковзало погано, пальці не слухалися. Раз він ледь не порізав Андрія. Той здригнувся, але промовчав.

Нарешті тканина піддалася.

— Тягни. Повільно.

Андрій потягнув.

Нога вийшла з мокрим чавканням.

Разом із нею піднявся темний запах болотного дна й крові.

Вітько швидко відвернувся.

Не від огиди.

Від злості.

Рана знову відкрилася. Він і без світла зрозумів це по теплу, яке на секунду розійшлося в холодній воді.

Андрій сперся на корінь і важко дихав.

— Далі можеш? — спитав Вітько.