Мертвий телефон

Ранок під перевернутим човном почався з холоду.

Вітько прокинувся ще до світанку й кілька секунд не розумів, де він.

Над головою — чорне слизьке дерево.

Збоку — очерет.

Під рукою — торбинка.

Не хижка.

Він згадав одразу.

Дим. Чоботи. Пес над протокою. Гаряча зола. Казанок, що грюкнув об долівку. Андрій, який майже повис на ньому. Вода по груди. Старі корені. І смуга диму над заплавою там, де ще вчора був його дім.

Вітько повільно сів.

Човен над головою тихо скрипнув. Старі дошки трималися на чесному слові, але поки не падали. Це вже було добре. У щілини між дошками пробивалося сіре світло.

Андрій лежав поруч, укритий ковдрою.

Йому було гірше.

Вітько зрозумів це ще до того, як торкнувся його лоба. Поранений дихав часто, губи пересохли, обличчя стало сіруватим. Пов’язка на нозі була мокра, темна, важка. Кровотеча зупинилась, але вода з протоки й вчорашній перехід зробили своє.

Вітько обережно приклав долоню до його чола.

Гаряче.

Андрій розплющив очі не одразу.

— Не дивись так, — прохрипів він.

— Як?

— Наче я вже все.

— А ти?

— Ще ні.

— Добре.

— Радість яка.

Вітько дістав бляшану пляшку з водою. На денці щось хлюпнуло.

Мало.

— Пити треба тобі.

— Нам обом.

— Тобі більше.

— Не командуй.

— Пий.

Андрій хотів щось сказати, але не став. Вітько допоміг йому підвести голову й дав кілька ковтків. Солдат пив повільно, хоча тіло явно вимагало більше.

— Ще? — спитав Вітько.

Андрій глянув на пляшку.

— Ні.

— Брешеш.

— Економлю.

— Теж брешеш.

— Тоді не питай.

Вітько закрутив пляшку й сховав її в торбинку.

Від хижки диму вже не було видно. Може, його ховав ранок. Може, догоріла. Може, вороги ще були там.

Усе це однаково не допомагало.

Андрій перевів погляд на торбинку.

— Телефон.

Вітько витягнув його і поклав між ними.

Мертвий.

Подряпаний.

Із тріснутим екраном, брудом у щілинах і чорним склом.

— Якщо він не ввімкнеться? — спитав Вітько.

— Тоді інший спосіб.

— Який?

— Ногами.

— Куди?

— До людей.

— Де люди?

— Не знаю.

— Чудовий план.

— Інших нема.

Вітько хотів кинути телефон назад у торбинку, але не кинув. Поклав обережно. Так, ніби від грубого руху в ньому могло померти щось останнє.

— Я бачив сонячну лампу, — сказав він. — У дворі за посадкою. Така, що в землю встромляється. Колись світила. Не знаю, чи жива.

Андрій заплющив очі.

— Де?

— За старою дорогою. Не там, де машина. Далі. Хата з синіми воротами. У дворі яблуня. Біля клумби стояла лампа. Може, там є ще щось.

— Відкрито?

— Трохи.

— Дорога поруч?

— Поруч.

— Погане місце.

— У нас усі місця погані.

Андрій відкрив очі.

— Сам підеш?

— А ти?

— Я сьогодні не на екскурсії.

— Отже, сам.

— Без зайвого. Ніж. Пляшка. Ганчірка. Все.

— А дріт?

— Ні.

— Може знадобитися.

— Руки знадобляться більше.

Вітько стиснув губи, але дріт залишив.

Перед виходом він присунув до входу сухий очерет, замаскував темну щілину під човном і перевірив, чи видно Андрія ззовні. Видно не було. Якщо не знати, куди дивитися, старий човен здавався купою мокрого дерева й трави.

Але Вітько вже знав: ворог іноді дивиться саме туди, куди не треба.

— Якщо хтось прийде, — сказав він, — лізь далі всередину.

— Там нема “далі”.

— Придумай.

— Геній.

— Сам мене вчив.

Андрій ледь кивнув.

— До хижки не йди.

— Не піду.

— До табору теж.

Вітько промовчав.

— Вітьку.

— Не піду до табору.

— Нормально.

Вітько виліз назовні.

Світ був сірий і мокрий. Під ногами чавкав мул. Він пішов водою, тримаючись нижче, ближче до очерету. Тіло боліло після вчорашнього: плече, яким тягнув Андрія, нило; коліно пекло; на лікті сорочка розійшлася ще більше.

Кожен рух нагадував про помилку.

Клапоть.

Маленький шматок тканини на гілці, через який вони втратили хижку.

Вітько змусив себе не тягати цю думку довго. Помилка вже зроблена. Якщо носити її в голові, як камінь, вона тільки потягне вниз.

Андрій не сказав “нічого страшного”.

І правильно.

Було страшно.

До посадки Вітько дістався майже за годину. Там земля стала сухішою, і це йому не сподобалося. На мокрому слід розповзається. У воді губиться. А сухий пил пам’ятає краще.

Він ішов уздовж кущів, ступаючи на траву, каміння, корені. Двічі завмирав, бо чув далекі голоси. Один раз над заплавою пролетів дрон — високо, тонко, майже невидимо. Вітько впав у бур’ян і лежав, доки дзижчання не розтануло.

Хата з синіми воротами стояла на краю покинутого хутора.

Сині ворота давно вицвіли. Одна стулка впала в траву, друга трималася криво й тихо поскрипувала. На подвір’ї росла яблуня. Під стіною хати валялася дитяча лопата без ручки. На мотузці досі висіла прищіпка.

Вітько зупинився за парканом.

Порожні двори були підступні.

Вони здавалися мертвими, але могли ховати що завгодно: пса, чужого солдата, яму під травою, стару залізяку, яка розріже ногу. Вітько не знав, чи бувають тут пастки. Після всього, що бачив, вирішив: краще боятися зайвого, ніж одного разу не злякатися потрібного.

Він кинув у двір маленький камінець.

Той упав у траву.

Нічого.

Ще один — ближче до хати.

Тиша.

Вітько переліз через низьке місце в паркані й присів за кущем бузку. У хаті не було чути нічого. Не пахло димом, їжею, потом, тютюном. Лише старим деревом, пилом і кислими яблуками.

Сонячна лампа стояла біля клумби.