Ніч без хижки

Двигун гуркотів далеко, але Вітько вже не вірив далекому.

Після пса, після чобіт біля розбитої машини, після клаптя сорочки на гілці будь-який звук у заплаві мав довгі руки. Він сидів біля дверей, тримаючи ніж на колінах, і дивився в темну щілину між дошками. Там виднівся шматок заростей.

Хижка була тиха.

Раніше ця тиша означала схованку.

Тепер — очікування.

Андрій лежав біля стіни, блідий, із запалими щоками. Після розмови про клапоть він замовк надовго. Не сварив. Не заспокоював. Просто дивився на мапу, ніби намагався по ній не тільки знайти табір, а й визначити, скільки їм лишилося часу.

Вітько не витримав першим.

— Треба йти?

Андрій повільно перевів на нього очі.

— Треба.

— Куди?

— Це вже ти скажеш.

Відповідь не полегшила нічого.

Вітько підповз до мапи й провів пальцем від хижки вбік старої протоки.

— Тут є очеретяна коса. Далі — яма з водою. За нею старий човен, перевернутий. Не зовсім човен — так, корито. Я колись там ховався від дощу. Якщо підлізти збоку, можна перечекати.

— Далеко?

— Якщо сам — швидко. З тобою — довго.

— Прекрасно.

— Ти питав.

— Питав. Тепер шкодую.

Вітько кивнув.

Потім подивився на речі.

Речей було мало. І саме тому кожна стала важкою.

Казанок. Книга в мішковині. Ніж. Ганчірки. Бляшана пляшка. Телефон Андрія. Дроти, які ще невідомо чи допоможуть. Кілька кислих груш. Суха риба. Старий ґудзик у полотняному мішечку. Ковдра. Мапа на долівці.

Ковдру нести було незручно.

Без ковдри Андрій уночі замерзне.

Казанок потрібен.

Казанок гримить.

Книга не потрібна для виживання.

Але залишити її тут було неможливо.

Вітько мовчки почав складати торбинку.

Андрій стежив за його руками.

— Бери тільки те, без чого не можна.

— Я й беру.

— Книжка?

Вітько завмер.

Потім засунув мішковину з книгою глибше в торбинку.

— Без неї не можна.

Андрій кілька секунд дивився на нього.

— Добре.

Це було все.

І саме тому Вітько не зненавидів його в цю мить.

Він узяв шматок мокрої глини й почав стирати мапу з долівки. Лінії розмазувалися, чорніли, перетворювалися на брудну пляму. Річка зникла першою. Потім сарайчик. Потім човни. Потім стежка.

Йому було дивно боляче дивитися, як щезає те, що він так старанно тримав перед очима.

— Запам’ятав? — спитав Андрій.

— Так.

— Повтори.

— Зараз?

— Ні, на пенсії. Повтори.

Вітько заплющив очі.

— Табір у глибині заплави. Дві вантажівки. Три намети. Ящиків багато. Човни за наметами. Сарайчик збоку, пальне. Бочки ближче до води. Стежка до Дніпра. Варта біля стежки. Ще один за машиною. Собака ходить лівим краєм, по звіриній стежці. Зміна варти приблизно після двох цигарок молодого. Коли стається безлад, усі дивляться туди.

Андрій кивнув.

— Тепер воно в голові. Долівка хай здихає.

Вітько стер останню лінію.

У хижці стало порожніше.

Наче вони вже пішли, хоча ще сиділи всередині.

До вечора чекати було небезпечно. Удень — теж. Найгірше було те, що доброго часу не існувало. У темряві Андрій рухатиметься повільніше. У світлі їх легше помітити. На світанку ворог може піти в новий обхід.

Вітько дивився в щілину.

— Підемо, коли сонце впаде нижче.

— Чому не зараз?

— Зараз усе чути.

Андрій коротко кивнув.

— Розумно.

Від цього слова Вітькові чомусь стало важче, ніж від похвали.

Вони чекали.

Чекання виявилося найгіршою роботою.

Андрій кілька разів засинав на кілька хвилин і прокидався від болю. Вітько міняв йому вологу ганчірку на лобі, підливав трохи води, перевіряв двері, знову сідав. Один раз вони спробували розібрати принесені дроти й телефон. Андрій слабкими пальцями покрутив тріснутий роз’єм, оглянув корпус зарядки, попросив ножа, але швидко відклав усе назад.

— Не сьогодні, — сказав він.

— Але може вийти?

— Може.

— Ти кажеш «може», коли не знаєш.

— Бо не знаю.

— А мав би.

Андрій ледь скривив губи.

— Наступного разу поранять — візьму електрика.

Вітько пирхнув.

Коротко. Несподівано для себе.

Потім за стіною тріснула гілка.

Усмішка зникла.

Вітько підняв руку, і Андрій одразу замовк.

Ще один тріск.

Не поруч. Вище по яру.

Потім тихий шерех, ніби хтось відсунув гілку й відпустив надто швидко.

Вітько припав до щілини.

Нічого не видно.

Тільки кущі.

Тільки смуги сонця на сухій траві.

Але трава біля старої верби хиталася не так, як від вітру.

Хлопець повільно повернувся до Андрія й самими губами сказав:

— Хтось є.

Андрій потягнувся до ножа.

Поранений сержант із ножем проти людей з автоматами. В іншому житті це могло б здатися смішним. Не тут.

Згори долинув голос.

— Сюда смотрєл?

Другий відповів нерозбірливо.

Вітько відчув, як хижка стала тісною до неможливості.

Вони прийшли раніше.

Не чекали вечора.

Не дали часу.

Андрій показав на задню стіну. Там між глиною й дошками була вузька щілина, яку Вітько колись трохи розширив, щоб виходив дим, а потім замаскував сухим очеретом. Людина там не пролізла б. Навіть Вітько — ні.

Але речі можна було викинути назовні.

Хлопець зрозумів.

Він без звуку підповз до задньої стіни, відсунув очерет, проштовхнув торбинку в щілину. Вона застрягла. Вітько обережно повернув її боком, протиснув сильніше. Мішковина з книгою зачепилася, але пройшла. Потім він просунув пляшку з водою, ганчірки, ковдру, згорнуту так туго, як тільки міг.

Казанок лишився.

Він був надто широкий.

Вітько подивився на нього.

Андрій похитав головою.