Слід на гілці

Андрій прокинувся ще до світанку.

Вітько почув це не по голосу, а по диханню. Уночі воно було важке, рване, з короткими хрипами, які час від часу прорізали тишу хижки. Тепер дихання змінилося: стало свідомим. Людина не спала, але й не ворушилася, щоб не видати болю.

Вітько лежав біля дверей, не роздягаючись. Ніж був під рукою. Під щокою — згорнута ганчірка замість подушки. Крізь щілини в стіні тягнуло ранковою вогкістю, і в хижці пахло холодною глиною, димом, перев’язаною раною та старою рибою.

— Не спиш? — тихо спитав Андрій.

Вітько не одразу відповів.

Спершу прислухався до того, що було за стіною. Очерет шелестів рівно. Птахи ще не кричали, тільки десь далеко коротко озвалася жаба. Чужих кроків не було.

— Ні, — сказав він.

— Я так і подумав.

Андрій спробував сісти, але біль ударив швидше. Він завмер, стиснув зуби, потім повільно відкинувся назад до стіни.

— Не крутися, — сказав Вітько.

— Слухаюсь, лікарю.

— Я не лікар.

— Учора був.

— Учора ти не мав вибору.

— Сьогодні теж не дуже маю.

Вітько підвівся, підійшов до нього й торкнувся пов’язки. Тканина була волога, але кров не текла так сильно, як учора. Рана все одно пахла погано — гарячкою, болотом і залізом.

— Треба міняти, — сказав Вітько.

— Треба. Але не зараз.

— Чого?

— Бо води мало. І сил у тебе теж мало.

— У мене нормально.

Андрій подивився на нього так, як дорослі дивляться, коли вже зрозуміли неправду, але не мають сили сваритися.

— Вітьку, ти вчора тягнув мене через пів заплави.

— Не через пів.

— Добре. Через третину. Легше стало?

Хлопець промовчав.

За дверима почало світлішати. Світло просочувалося в хижку сірими смугами й лягало на мапу, намальовану вугіллям на долівці. За ніч кілька ліній стерлися, але головне було видно: річка, стежка, сарайчик, бочки, човни, варта, собака.

Андрій теж дивився на мапу.

— Я думав уночі, — сказав він.

— Я теж.

— Це погано.

— Чого?

— Бо коли двоє не спали й думали, зранку зазвичай хтось робить дурницю.

Вітько сів навпроти нього.

— Треба зарядити телефон.

— Треба.

— Я знаю, де може бути акумулятор. У старому сараї. Ще є розбита машина біля дороги. Там дроти. І в одному дворі була сонячна лампа. Може, жива.

Андрій слухав уважно, але не поспішав погоджуватися.

— Де той сарай?

— Я вчора там був. Звідти тебе почув.

— Близько до хижки?

— Не дуже.

— До табору?

— Далі.

— До дороги?

— Ближче.

Андрій повільно кивнув.

— Дорога — погано.

— Я не піду дорогою.

— Вони теж можуть так думати.

Вітько скривився.

— Ти все робиш поганим.

— Це моя робота.

— Була.

— Поки дихаю — ще є.

Вітько хотів огризнутися, але стримався. У словах Андрія не було зверхності. Лише суха, неприємна обережність.

— Якщо телефон не зарядити, ти не передаси нашим, — сказав Вітько.

— Так.

— Якщо не передати, вони не знатимуть про табір.

— Так.

— Якщо вони не знатимуть, москалі можуть переправитися.

— Можуть.

— Тоді я піду.

Андрій прикрив очі на кілька секунд. Коли розплющив, у них уже не було сонної муті.

— Підеш. Але не до табору.

— Я й не збирався.

Андрій мовчки подивився на нього.

Вітько відвів очі.

— Майже не збирався.

— От із цього й почнемо. Сьогодні ти не геройствуєш. Не перевіряєш сарайчик. Не лізеш до бочок. Не наближаєшся до галявини більше, ніж треба.

— А що треба?

— Треба зрозуміти дві речі. Перше: чи вони вже шукають когось у заплаві. Друге: чи можна оживити телефон. Усе інше — потім.

— А якщо вони сьогодні перенесуть човни?

— Якщо ти попадешся, ти цього вже нікому не розкажеш.

Вітько стиснув пальці на коліні.

Андрій помітив.

— Злість — нормальна. Тільки не давай їй керувати ногами.

— Я не дурний.

— Я знаю.

Це прозвучало просто. Без жарту. І саме тому Вітько не знайшов, що відповісти.

Він узяв торбинку, перевірив ніж, шматок сухої риби, бляшану пляшку з водою, кілька ганчірок і дрібні речі, знайдені вчора в сараї. Пляшечку з залишками гасу залишив у хижці. Андрій помітив це й схвально кивнув, але нічого не сказав.

Перед виходом Вітько завмер біля дверей.

— Якщо хтось прийде, ти зможеш сховатися?

Андрій ледь усміхнувся.

— З моєю ногою? Я можу героїчно впасти за казанок.

— Я серйозно.

— Я теж. Ні, нормально сховатися не зможу. Тому твоє завдання — не привести їх сюди.

Вітько проковтнув сухий клубок у горлі.

— Не приведу.

— І ще.

— Що?

— Якщо побачиш, що вони йдуть сюди, не біжи прямо до хижки.

— Я знаю.

— Скажи.

Вітько глянув на нього спідлоба.

— Відведу вбік. Через воду. Дам їм інший слід.

— Добре.

— Ти думаєш, я малий.

— Ти і є малий.

— Дякую.

— Але не дурний. Це різні речі.

За дверима вже сірів ранок. Вітько вислизнув назовні, прикрив двері, розкидав біля порога сухе листя й кілька секунд стояв, прислухаючись.

Заплава прокидалася.

Десь у траві шурхнув вуж або ящірка. Над протокою низько пролетіла пташка. Комарі вже встигли зібратися біля вух. Усе було звичайне. Саме це й насторожувало: війна теж часто починалася зі звичайного ранку.

Він пішов не до табору.

Спершу — до води. Зайшов у мілку протоку, пройшов кілька десятків метрів, вибрався по коренях, потім знову звернув у верболіз. Рухався повільно, але без учорашньої гарячки. Після появи Андрія все змінилося. Раніше Вітько ризикував собою. Тепер за кожним його слідом у заплаві ніби тягнулася ще одна людина — поранена, гаряча, беззахисна.

Це дратувало.