Несподівана зустріч та нова надія

Наступного дня Вітько не пішов до ворожого табору.

Не тому, що злякався.

Хоча злякався теж.

Страх сидів у ньому з учорашнього вечора — тихий, важкий, із чорним носом вівчарки й натягнутим повідком. Варто було заплющити очі, як він знову бачив мокру морду Барса біля ожинового куща, чув коротке гарчання й чужий голос:

— Куда прьош?

Але не страх зупинив його.

Вітько прокинувся ще вдосвіта, сів на ковдрі й довго дивився на мапу, намальовану вугіллям на долівці. За ніч кілька ліній розмазалися, проте головне лишилося: річка, стежка до води, сарайчик, бочки, човни, варта.

Він міг повернутися туди.

Міг знову лягти в кущах.

Міг ще щось побачити.

Але що потім?

Якщо його знайдуть — усе закінчиться. Якщо не знайдуть — він усе одно лишиться хлопцем із мапою на долівці й без жодного способу передати це тим, хто справді може вдарити по ворогу.

Ця думка була гірша за страх.

Страх можна було пересидіти, передихати, втиснути в землю й зачекати, поки він трохи відступить. А з порожнечею нічого не зробиш. Вона просто є. Сидить навпроти тебе в хижці й мовчить.

Вітько випив кілька ковтків води з бляшаної пляшки. Їжі не лишилося: казанок спорожнів ще вчора ввечері. Потім він вийшов надвір, прислухався, обійшов яр і перевірив, чи немає чужих слідів.

Слідів не було.

Тільки його власні, старі, напівзатерті. Дрібні відбитки босих ніг біля джерельця. Прим’ята трава там, де він учора сідав перепочити. На гілці верболозу — клаптик павутиння, цілий, не зірваний. Якби хтось проходив, павутиння б не вціліло.

Отже, поки що хижку не знайшли.

«Поки що» — не дуже веселе слово, але в заплаві й воно могло бути подарунком.

Вітько вирішив піти до старого сараю, що стояв за пів години ходу від хижки, ближче до покинутого хутора. Колись він уже нишпорив там і знайшов трохи мотузки, іржаву консервну бляшанку й півмішка прілого зерна, яке не наважився їсти. Може, там залишилося щось корисне: ганчір’я, дріт, банка, сірники, якщо дуже пощастить.

Чіткого плану він не мав.

Але якщо не знаєш, що робити далі, треба збирати те, що може знадобитися. У заплаві мотлох часто переставав бути мотлохом у найгірший момент.

День розгорявся швидко. Сонце вилазило дедалі вище, і туман, який ще вранці висів над протоками, розтавав, відкриваючи воду, мул і темні корені верб. У повітрі стояв запах нагрітої трави. Комарі сьогодні були зліші, ніж зазвичай, лізли під сорочку, сідали на повіки, пищали біля самого вуха.

Вітько йшов обережно.

Він не забув про табір. Навпаки — тепер пам’ятав про нього гостріше. Кожен звук оцінював одразу: птах чи людина, жаба чи крок, гілка впала сама чи її зачепили. Двічі він завмирав і лягав у траву, бо чув далекий гуркіт. Обидва рази це були, здається, машини десь за лісосмугою.

Але після вчорашнього «здається» вже не було заспокоєнням.

Сарай стояв на краю зарослого подвір’я. Від хати поруч лишилися тільки стіни й чорний провал даху. Колодязь був засипаний. Вікна дивилися порожньо, ніби хтось вирвав із них очі. На старій груші висіли дрібні тверді плоди, ще зелені, кислі, але Вітько зірвав кілька й поклав у торбинку.

Не зараз — на потім.

У нього все було «на потім», бо «зараз» завжди якось витримувалося, а от потім могло вдарити голодом.

У сараї він знайшов шматок грубої тканини, стару жерстяну коробку, кілька цвяхів, обривок дроту й маленьку пляшечку з-під чогось пахучого. На дні ще лишалося кілька крапель гасу чи мастила. Він обережно закрутив кришку й сховав пляшечку в торбинку.

Потім знайшов старий дитячий светр.

Вицвілий, проїдений міллю, із синьою смужкою на рукаві.

Вітько кілька секунд тримав його в руках. Светр був малий навіть для нього. Мабуть, належав якійсь дитині, яка колись бігала цим подвір’ям, їла груші, падала з дерева й не думала, що одного дня її дім стане порожньою коробкою без даху.

Вітько хотів покласти светр назад.

Але не поклав.

У хижці ночами бувало холодно. Та й ганчір’я могло знадобитися.

Він саме запихав светр у торбинку, коли почув стогін.

Тихий.

Короткий.

Такий, що спершу можна було прийняти за скрип дерева.

Вітько завмер.

Серце відразу підскочило до горла.

Стогін повторився.

Тепер уже точно не дерево.

Хлопець повільно опустив торбинку на землю й узяв у руку ніж. Ніж був малий, із обламаною ручкою. Проти дорослого зі зброєю — майже ніщо. Але порожня рука ще гірша.

Вітько присів і почав слухати.

Звук ішов не з хати. Не з сараю. Десь далі, за старим парканом, де починався густий верболіз і спуск до заболоченої низини.

Міг бути поранений.

Міг бути москаль.

Міг бути свій.

Міг бути хтось, хто навмисне стогне, щоб виманити.

Вітько зціпив зуби.

У житті все було складніше, ніж у книжках. Поранений ворог теж може стогнати людським голосом. А свій може вистрілити, якщо злякається. І той, і той може привести за собою смерть.

Вітько взяв із землі грудку сухої глини й кинув убік, у кущі, трохи лівіше від того місця, звідки чувся звук.

Глина впала з тихим шелестом.

Одразу почувся рух. Хтось там різко вдихнув, потім болісно застогнав і прошепотів:

— Хто тут?..

Українською.

Вітько не відповів.

Слова могли бути пасткою. Українською вороги теж могли навчитися кількох фраз. Він узяв ще одну грудку й кинув правіше.

Знову рух.

— Не стріляй… — прохрипів голос. — Свій…

Вітько повільно, майже не дихаючи, обійшов зарості збоку. Він не йшов прямо на голос. Тримався тіні, ставав за стовбурами, дивився спершу під ноги, потім уперед. Ніж тримав низько, біля стегна.

Коли нарешті побачив людину, то перша думка була не про страх.

Про втому.

Молодий чоловік у військовій формі сидів, притулившись спиною до стовбура старої верби. Форма була брудна, порвана на плечі й коліні. На грудях — розвантаження, частково розстебнуте. Автомата Вітько не побачив. Ліва рука чоловіка була притиснута до живота, права лежала на землі. Нога нижче коліна була перев’язана, але пов’язка просякла кров’ю й болотом.