Перші кроки розвідника

Ранок був прохолодніший, ніж попередній.

Над водою ще тримався туман, і заплава здавалася не справжнім місцем, а чиїмось сном: очерети стояли сірими стінами, верби тонули в молочній імлі, десь хрипко кричав птах, якого не було видно. Дніпро дихав повільно. Великий, темний, байдужий до всього людського — до страху, до війни, до хлопця, який пробирався берегом із вудкою в руках.

Вітько йшов не поспішаючи.

Саме це давалося найважче.

Після вчорашньої знахідки тіло хотіло бігти. Швидше дістатися до ворожого табору. Швидше побачити, що вони там роблять. Швидше зрозуміти, чи можна їм завадити.

Але поспіх лишає сліди.

Він зупинився біля протоки, де вода була по коліно, ступив у холодну каламуть і пішов уздовж берега. Мул засмоктував ступні, між пальцями ковзали слизькі стебла водяної трави. Вітько морщився, але не зупинявся. Після води на м’якій землі не лишалося чіткого сліду.

Про собак він думав найбільше.

Учора на галявині їх не бачив, але це нічого не означало. Якщо москалі поставили там склад, якщо маскували машини, якщо тягнули човни до води, то мали б і охорону. А де охорона, там можуть бути пси.

Вітько вибрався з протоки не там, де зазвичай. Спершу ступив на корінь, потім на плаский камінь, далі переліз через повалений стовбур. Підтягнувся, завмер, прислухався.

Тиша.

Не мертва — жива. У ній шаруділи дрібні звірі, плескала вода, скрипів очерет. Така тиша не лякала. Лякала та, в якій усе живе раптом замовкає.

Він рушив далі.

До табору напряму було ближче, але Вітько пішов широким колом. Учорашній шлях він більше не повторював. Там могла лишитися прим’ята трава, зламаний листок, ледь помітна стежина. Для байдужої людини — нічого. Для того, хто шукає, — знак.

А якщо серед них є хтось досвідчений?

Ця думка була неприємна, але корисна.

Ворог міг бути п’яним, ледачим і все одно небезпечним. Міг нічого не розуміти в цій землі, але мати прилад, який бачить у темряві. Міг не чути очерету, але мати собаку. Міг боятися ночі, але стріляти без вагання.

Вітько не хотів думати про те, як це — коли в тебе стріляють.

Але думав.

Так було безпечніше.

Він дістався до місця, яке вчора бачив лише здалеку: вузької стежки, що губилася між верболозом і вела в бік води. Земля там була втоптана. Не старими селянськими ногами й не звіриними лапами. Важкими чоботами.

Вітько ліг на живіт і підповз ближче.

Сліди були різні: широкі підошви з глибоким протектором, кілька втиснутих у мул круглих ямок від чогось важкого, подряпини на корені, де, мабуть, тягнули ящик або човен. На траві темніли плями мастила. Біля куща валявся недопалок.

Він не торкнувся нічого.

Навіть недопалка.

Тільки дивився.

Стежка до води. Свіжі сліди. Носили щось важке. Недопалки. Мастило. Значить, ходять часто.

Вітько обережно відповз назад і зробив першу позначку в голові.

Не на корі.

Не камінцями.

Не гілками.

Будь-яка позначка на місці могла видати, що тут хтось був. А пам’ять, якщо її добре тримати, ніхто не знайде.

Він рухався далі півколом, доки не знайшов нову точку спостереження. Не ту, що вчора. Ця була гірша для очей — гілки заважали, видно було не все. Зате вона була нижче, у тіні, за густим кущем ожини. До неї важко було підійти випадково: довкола росли колючки, і дорослий чоловік у формі навряд чи поліз би сюди без потреби.

Вітько поліз.

Ожина подряпала руки, зачепила сорочку, вп’ялася в шкіру на шиї. Він стиснув зуби й не видав жодного звуку. Коли нарешті втиснувся під кущ, тіло вже пекло від дрібних ран, але позиція була добра.

Галявина відкрилася боком.

Сьогодні табір був жвавішим.

На перший погляд — той самий: намети, вантажівки, ящики, сарайчик, човни. Але якщо дивитися уважно, зміни були помітні. Біля одного намету стояла коробка з антеною. До вантажівки підкотили бочки. Біля човнів двоє солдатів перевіряли ремені. Один лаявся, бо ремінь не застібався, другий сміявся й курив.

Вітько почав рахувати.

Сьогодні на галявині було дев’ятеро.

Двоє біля човнів.

Троє біля ящиків.

Один біля сарайчика.

Рудобородий біля вантажівки.

Ще двоє сиділи в тіні й їли з консерви.

Але це були тільки ті, кого видно.

Він перевів погляд на краї галявини.

Спершу помітив одного. Той стояв не на самій галявині, а трохи в тіні дерев, там, де починався прохід до води. Автомат тримав низько, але з рук не випускав. Час від часу повертав голову. Рухався повільно, по короткій дузі: дерево — кущ — повалений стовбур — назад.

Варта.

Другого Вітько помітив не одразу. Той сидів на ящику за вантажівкою, майже невидимий із боку кущів. Але коли підвівся й пройшов кілька кроків до краю галявини, стало ясно: він стежить за іншим напрямком.

Отже, щонайменше двоє на периметрі.

Вітько напружив пам’ять і почав ловити ритм.

Скільки часу один стоїть біля стежки?

Куди дивиться?

Коли відвертається?

Хто підходить до сарайчика?

Чи є на дверях замок?

Годинника він не мав. Час доводилося міряти інакше: за сонцем, за довжиною тіні, за цигарками молодого солдата біля вантажівки. Той курив часто. Дуже часто. Одна цигарка — кілька хвилин. Дві — уже відрізок, який можна запам’ятати.

Молодий курець устиг докурити другу, коли вартовий біля стежки до води помінявся з іншим. Заміна була коротка. Вони перекинулися кількома словами, один щось показав рукою в бік очерету, другий відмахнувся. На якусь мить обидва дивилися не в ліс, а один на одного.

Мить.

Дуже мала.

Але мить.

Вітько ще не знав, чи має вона значення.

Та запам’ятав.

Біля сарайчика теж був рух. Той, що стояв поблизу, не охороняв двері постійно. Радше стирчав там, бо так наказали. Коли рудобородий гукнув його, він відійшов, і сарайчик на кілька хвилин лишився без нагляду.