Розділ чотирнадцятий. Дівчино, Ви помилилися сестрою

Звук, музика, мотор: двері відчиняються, наше тріо входить і ми бачимо знайомі обличчя. До болю знайомі. Тих, за ким я сумувала, але відганяла думки про них.

– Лілі, Бел, Юдіт, Віді, Веста… Це справді ви? – застигла на вході від зневіри. – Як ви…

– Леді Мікаелло? – теж здивувалися дівчатка, але уточнила лише Овідія.

– Це Мілана, – представила мене тітонька К’яра.

Веста злізла зі стільця і ​​побігла до мене, вчепившись у талію. Ну не обійняти її у відповідь було неможливо! О боже, як вона виросла. Їй вже сім, так?

Судячи з усього, завдяки діям молодшої, сестри переконалися, що я реальна, тому стримуватися більше не стали і повторили ті ж дії. Тепер ми всі стояли однією купою, такі заплакані, але усміхнені. Адже вони для мене так само як і Кон – рідні діти, яких я давно не бачила.

– Але як ви тут опинилися?

– Тато привіз, – здала батька з тельбухами Белінда.

– А він де сам? Його тут начебто не видно.

– Він нас залишив і повернувся назад, – відповіла Юдіт.

– Мені варто боятися? – спитала в К’яри, яка теж обіймала нас усіх.

Відсутність відповіді дуже насторожує, але не поспішатиму. Може він привіз їх до неї в гості. Як-ні-як, вона ж їм не чужа людина.

Ага, відправив принцес до королеви сусідньої країни, звісно ж і ніяк інакше. Щось тут нечисто, але про це можна поговорити й згодом.

– Як же я за вами скучила, – швиденько сама змінила тему. – Ви навіть не уявляєте, як я за вас переживала.

– Це ми всі за тебе переживали, – не погодилася Лілі, – адже це не хтось із нас спочатку був викрадений, а потім зник у всіх на очах.

– Більше так не роби, – попросила Бел.

– Але ж це не від мене залежить, – не стримала смішок.

– Це не смішно, – надулася Веста.

– Згодна, але найкращий спосіб позбутися стресу – сміх.

– І їжа, – доповнила тітонька, – тож давайте вже сядемо і поїмо.

Мій шлунок виявився дуже солідарним з її пропозицією, як і решта учасників цього возз'єднання.

Змінилася врешті-решт не тільки Веста і Кон. Змінилися тут всі: дівчатка витяглися, а в жінки з'явилися сиві волоски, яких я раніше не бачила. А ще Ліліана та Юдіт стали дуже жіночними, більше нагадували молодих дівчат, ніж маленьких дівчаток.

Все ж таки один рік – це не так вже й мало. Багато чого може змінитися за кілька годин, що вже говорити про триста шістдесят п'ять днів? Тим більше, що за дев'ять місяців може сформуватися цілий організм. Не варто недооцінювати час, місця та обставини, адже саме вони створюють безліч подій.

– Про що замислилась? – запитала тітонька К’яра.

– А? Ні, ні про що важливе, просто не виспалася.

До речі, мене й справді дуже хилить у сон.

– Тоді скоріше доїдай і я проведу тебе до твоєї кімнати.

– Моєї кімнати?

– Я житиму з мамою, – сповістило всіх драконятко.

– Леді Мік ... Мілано, а хто це? – запитала Веста.

– Я Кон, – з привеликою гордістю представився малюк.

– Кон? – здивувалася Бел.

Дівчатка почали переглядатися, стріляючи одна в одну питальними поглядами.

– Це… Той Кон, про якого ми думаємо? – зважилася задати питання Юдит, що цікавило їх.

– Про що ви? – не розуміла тітонька, хоча зрозуміти їй навряд чи вдалося б самостійно. Секрет на те і секрет, щоб про нього знала обмежена кількість людей. – Ви раніше з ним зустрічалися?

– Ні! – в один голос заволав кримінальний квінтет.

– Просто я читала дівчаткам минулого року казку про одного маленького дракончика, якого теж звали Кон, – пояснила жінці.

Дівчатка закивали, родичка знизала плечима і ми продовжили трапезу у нашій приємній атмосфері. Шкода, що не можна зупинити час у щасливі моменти, адже так хочеться назавжди залишитись у цій приємній компанії, де всі рідні та близькі. З тими, хто не зрадить, допоможе, вислухає… Тепер у мене і в цьому світі є сім'я.

– Дякую всім, що прийшли, але мені слід провести мою племінницю в її кімнату. Їм з Коном треба було подолати довгий шлях. Поспілкуватись ви все зможете і ввечері. Так?

– Звичайно, – підтвердила тітонькові слова, бо очі злипалися. – Я чекатиму дівчаток після обіду. Ну чи сама їх пошукаю.

– Знаю я це твоє “пошукаю”! – пробухтіла К’яра. – Краще мене потім поклич. Якраз мій кабінет неподалік твоєї кімнати.

– До вечора, леді Мілано! – відповіли мої вихованки.

Що далі ми йшли, то сильніше мені хотілося спати. Наче я щойно склала сесію і зараз йду додому.

— Боже, люба, що з тобою? – захвилювалася королева наймогутнішої країни у цьому світі.

– Нічого, все добре, – посміхнулася перед тим, як світ похитнувся.

Очі заплющились лише на одну мить, але коли повіки знову піднялися, я лежала на якомусь ліжку, а за вікном уже заходило сонце. Ось тобі й заплющила очі на секундочку! Тільки ось чому я вирубалася?

– З пробудженням! – оголосив про свою присутність м'який тихий жіночий голос. Незнайомий.

– Дякую, звичайно, але ти хто?

– Ой! Ми ж раніше не зустрічалися. Я Аріана. Приємно познайомитися!

– Мілана. Але Ви не схожі на служницю, тож дозвольте дізнатися: що привело Вас сюди?

– Просто хотіла тобі подякувати, – притупила погляд дівчина

Цікаво, що я встигла такого зробити цій незнайомці, раз вона шукала зустрічі. А хоч ні, стоп! А чи не та це дівчина, про яку я думаю?

– Ви Аріана Ефемір?

– Оу! То ти мене знаєш! – розквітла сестра Мікаелли. – Якби ти не з'явилася, то мені довелося б вийт заміж за герцога Павмолі і стати королевою Аурума. Твоя поява в прямому сенсі врятувала мене від цих нош.

Було б смішно, якби не було так сумно.

– Ти ж розумієш, що якби ти свого часу дала відсіч батькові, то твоя сестра була б жива?

– Але ти…

– З'явилася як розрада для єдиної рідної людини для Мікаелли. Навіть не заміна, адже замінити її неможливо. Такої як вона більше не знайти.

– Мілано, але ж ти і є її копія!