Розділ 2.

Ще хвилину обдумував останні події, наче вони важливі для мене. Завжди трохи сумно рвати стосунки, навіть якщо вони нічого не означали.

Поки що досить, потрібно поговорити з батьком, як вирішив.

Обсудити деякі робочі питання. Тато останнім часом натякає на те, щоб я став повноправним власником імперії, нехтувати цим не збираюся.

У цю мить почувся тихий стукіт у двері, який змусив мимоволі усміхнутися. Навіть не потрібно роздумувати, хто прийшов. У нашому домі тільки одна людина стукає так несміливо…

-  Заходь, мила.

Двері прочинилися без щонайменшого скрипу. До кімнати зазирнула злегка розкуйовджена голівка, потім все інше.

-  Вадиме, можна? Не турбую?

-  Анітрохи.

Дівоча фігурка спритно зайшла до кімнати і одразу причинила двері, зробивши це швидко, але акуратно.

-  Привіт.

-  Привіт, Луїзо.

Красиве ім’я сестра отримала від матері. Саме вона так назвала доньку і воно личило дівчині.

Гарненька, струнка, мала довге волосся, великі виразні очі.

Луїза навчалася у школі, сумлінно виконуючи все, що від неї вимагалося. Особливо, коли тато знаходив час, щоб особисто перевірити її щоденник. Дівчина тоді червоніла, ніяковіла, але покірно приносила щоденник батькові.

Поглянувши на неї, відчув звичне тепло. З усіх, хто жив тут, з Луїзою склалися найкращі стосунки. Незважаючи на різницю у віці, з сестрою почувався найлегше.

Дівчина ніколи не прохала мене про увагу, подарунки, не випрохувала коштів. Для неї я був просто улюбленим старшим братом.

Єдиним старшим братом.

Дивлячись на Луїзу, слухаючи її та інколи спостерігаючи за життям, складно повірити, що вона донька багатого батька. Завжди скромно вдягнена, не носила діамантів та інших коштовностей. Те, що їй дарували, складала у скриньку, яку тримала у кімнаті.

З ровесниками поводилася просто, на рівних, старших поважала. На світ дивилася з наївністю, що відображалася у виразних очах.

Тих очах, які колись були у нашої матері. Як же її інколи не вистачає…

-  Вибач, що турбую, - звично почала вона, підходячи до ліжка і сідаючи поруч, - Анжеліка вибігла з будинку, наче заметіль дмухнула. Ви посварилися?

-  Ми розійшлися, - відповів я.

-  Але чому?

-  Я так вирішив.

Анжеліка зніяковіла, потім поглянула на мене.

-  Братику, але такі рішення ухвалюють двоє. Коли люди кохають одне одного…

-  Хто сказав, що я кохаю Анжеліку? - перебив не дуже ввічливо.

Луїза поглянула з таким подивом, що відчув роздратування. Звісно, вона юна, і не розуміє, що люди можуть бути разом не з  великого кохання.

-  Ти засмучений? - прошелестіла вона.

Я взяв сестру за руку.

-  Ні. Так буде краще. Може ти засмутилася? Анжеліка тобі подобалася?

Дівчинка похитала головою:

-  Не дуже. Якось спробувала з нею поговорити, але нічого з того не вийшло. Хоча вона і не повинна була підтримувати розмову.

-  Як справи у школі? - спитав я, щоб перевести розмову на інше.

-  Все добре, - коротко відказала сестра.

То була її звичайна відповідь, не став розпитувати. Коли говорить, що все добре, то так воно і має бути.

Луїза подалася вперед й обійняла мене. Зробив те саме, погладивши сестру по довгому волоссі.

Зазвичай, лізла обійматися, коли хотіла уваги. Я ніколи у цьому не відмовляв. Дівчинка фактично росла без матері. Няньки та покоївки не могли їй замінити материнську любов. Інна, ох пробачте, Інес, точно того зробити не здатна.

Хоча б тому, що різниця у них виявилася тільки шість років.

Чим батько думав та думає, досі невідомо.

Деякий час так просто сиділи, обійнявшись. Луїза не говорила ні слова, я також. Коли сестра знаходилася поруч, практично ніколи не заважала насолоджуватися тишею. Компанію Луїзи я дійсно цінував.

Коли сестра повернулася до себе, я нарешті, вирушив до батькового кабінету. Зробив те, що планував протягом вечора.

Все-таки треба обговорити робочі питання, які не дають спокою зранку.

Постукавши у двері кабінету і дочекавшись запрошення, увійшов.

Батько сидів за столом, ретельно переглядаючи документи, які навмисне роздрукував. Почувши кроки новоприбулого, навіть не підняв голову. Вказав рукою на крісло, яке стояло напроти.

Що я й зробив.

Глібу Демидову має скоро виповнитися п'ятдесят років. Дивлячись на чоловіка, важко повірити у це.

Тато виглядав чудово. Високий на зріст, підтягнутий, з густим темним волоссям, якого тільки нещодавно почала торкатися сивина.

Правильні риси обличчя, проникливий погляд, рухи завжди впевнені. Батько звик керувати й отримувати бажане.