29.2. Продовження

Король проковтнув наживку, і я нагадала йому, що тролі мало зацікавлені в спілкуванні з іншими істотами, ні в чому не мають потреби, живуть на райському острові, щей й ображені на нас за те, що століттями змушені були тулитися на непрохідних болотах. Але є в них одна потреба, яку ми можемо задовольнити - вони прагнуть до навчання, і будуть раді допомозі у цій справі. Я запропонувала себе в ролі посла доброї волі, оскільки до мене тролі прихильні, і я не викличу в них підозр чи протесту. Крім того, я чудово освічена та обожнюю вчити дітей. Я часто допомагала з навчанням і роз'ясненням матеріалу молодшим дівчаткам у нашій школі-пансіоні, та робила це простіше й навіть доступніше за вчителів. По очах Бернарда та Луїзи я зрозуміла - ідея їх зацікавила, і вони обіцяли подумати про це. А три дні потому Райану надійшов лист від короля зі згодою надати мені всіляку допомогу в цій місії.

Наступний місяць минув у приготуваннях: нам виділили невеликий фрегат із командою, і поки його готували до плавання, брат передавав справи у Службі безпеки, щоб тимчасово перебрати на себе дипломатичні обов'язки з налагодження стосунків із тролями. Також він перейнявся пошуком компаньйонки для мене, щоб не викликати пересудів при дворі. Тітка Фелісія, після того як покинула мене на шляху до Еланії, на цю роль уже не розглядалася. І хоча ми з розумінням поставилися до її хворобливого стану та рішення повернутися в Амідею, стосунки між нами стали значно прохолоднішими. Зрештою, компаньйонку мені виділила настоятелька опікуваного нашою сім'єю монастиря богині Міри. А історію про моє несподіване релігійне завзяття ми благополучно зам'яли та забули. Моя нова компаньйонка, монахиня Сільвія, виявилася бадьорою повненькою жінкою віком близько п'ятдесяти, і ми швидко знайшли спільну мову. Крім того, я багато спілкувалася з директоркою та вчителями моєї школи-пансіону, вони радо поділилися методичними матеріалами та навчальними планами. Також я закупила багато книжок, паперу та всього того, що могло знадобитися в навчанні трольчат.

Я була сповнена рішучості навчити діточок острова читати, писати і любити всім серцем поезію та мистецтво як люблю їх я. Дув попутний вітер, команда набралася весела й завзята, і мені здавалося, що самі боги сприяють нашій місії, тож час у підготовці та в дорозі минув швидко.

Пристані біля острова Сурі не було, корабель кинув якір на невеликій віддалі, і ми допливли до берега човном у компанії брата і ще одного матроса, щоб не лякати тролів кількістю людей, які несподівано прибули до них.

Назустріч нам вийшов староста Вімель в оточенні трьох звично насторожених тролів. Я вибралася з човна і підійшла до нього.

- А де Дем? - було перше запитання Вімеля замість привітання.

Я зам'ялася. Як коротко пояснити все?

- Ми... Еее… Вже не разом… - почала я.

Староста з розумінням подивився на мене, кивнув і сказав:

- Ясно. Молодість-дурість.

Ось що означає життєва мудрість! Навіть наші складні стосунки можна вмістити у двох словах.

Цього разу Вімель прийняв нас гостинно, але треба сказати, що тільки він один був радий нашому візиту. Решта тролів дивилися скоса і особливої радості не проявляли, а до ідеї навчання дітей грамоти і зовсім поставилися прохолодно та з подивом.

Староста виділив нам імпровізовану школу - просторе шатро на околиці селища, де тролі організовували збори громади.

Вімель з ентузіазмом загнав перших учнів на мої уроки. І тоді сталося те, чого я не очікувала - діти просто не хотіли вчитися. Набагато більше їх вабили ігри, полювання та риболовля. Вони з тугою дивилися в бік лісу і постійно відволікалися. Через тиждень таких занять я зовсім зневірилася зацікавити їх навчанням.

Брат почав бурчати, команда безцільно тинялася берегом, або не знала чим зайняти себе на кораблі. Наш тесля неквапливо будував будівлю школи, і на нього невдоволено поглядали тролі, але поки мовчали. Ні батьки, ні їхні діти не розуміли навіщо потрібна освіта, якщо й так усе добре і усіх все влаштовувало?

Після занять я сиділа на циновці, з тугою і сумом дивилася на миттю спорожніле шатро і думала. 

Звідки я взагалі взяла, що в мене вийде ця затія? Адже я не професійний учитель. Чому вирішила, що зможу, і ні на мить не засумнівалася у своїх силах та можливостях?

Я разом усвідомила, яку кашу заварила, скільки людей втягнула і яким ганебним буде моє повернення в Амідею в разі провалу. Притиснула коліна до грудей, накрила голову руками і глухо застогнала.