28.2. Продовження

За столом розлилося приголомшене мовчання.

Ну, знаєте, так дівчині пропозицію не роблять!

У мене теж є гідність. 

Зрештою, я жива людина!

Деміан дивився на мене із сумішшю подиву та злості, точнісінько як тоді, на світанку на розбитій ураганом палубі в його очах завмерло питання: "Що ти несеш?".

- Я теж утримаюся від такої щедрої пропозиції, - вимовив він крізь зуби, не залишаючись у боргу.

- Як добре, що ми один одного чудово розуміємо! - уїдливо помітила я.

Наші погляди зійшлися як мечі, і жоден не мав наміру опускати очі.

- Та що між вами відбувається? - рявкнув король.

Я подивилася на Альберта і пояснила:

- Як бачите, у нас із Деміаном не склалися стосунки. Ще коли ми познайомилися в Мірадеї... Ми занадто різні. 

Майбутній спадкоємець престолу поставив лікті на стіл і стиснув долоні в замок так, що кісточки пальців зблідли. 

- Крім того, - додала я, бо це мене муляло, - Раз у нього вже є наречена, я б не хотіла вставати на шляху істинного кохання.

Після цих слів Деміан із різким видихом розімкнув долоні й опустив у них обличчя.

Альберт же втратив контроль над розмовою і геть не розумів, що тут відбувається, а до такого він не звик.

- Схоже, я поспішив із цією пропозицією. Давайте обговоримо її пізніше, - примирливо запропонував король.

Але я вже була заведена наскільки, що мене аж трусило від обурення та гніву, і втративши всякий страх, я зухвало сказала:

- Хотілося би вирішити усе зараз. Відверто кажучи, у мене є деякі справи і я б не хотіла їх більше відкладати.

Чоловіки з подивом втупилися в мене. Моє серце зрадницьки скотилось кудись вниз, мабуть, у шлунок, а долоні спітніли від страху.

Деміан прочистив горло і спантеличено запитав:

- Які ще справи?

- Дуже важливі, - з гідністю відповіла я, і навіщось брякнула, - Ви про мене ще почуєте!

Вони продовжували дивитися на мене здивовано, чим я і скористалася:

- Буду вдячна, якщо виділите нам невеликий кораблик, щоб ми з братом могли повернутися в Мірадею...

Деміан повільно кивнув, граючи жовнами, і сухо вимовив:

- "Королева Беатріс" у повному вашому розпорядженні, екіпаж вільний і чекатиме вказівок.

- Чудово, тоді ми відпливаємо завтра, - повідомила я. - Дякую.

- Не варто вдячності, - з холодною ввічливістю відповів не мій наречений.

Тим часом завжди незворушне обличчя Райана злегка витягнулося від подиву, але він все ще зберігав спокій. Король же, відкинувшись у кріслі, переводив погляд з мене на Деміана і назад, немов спостерігаючи гру в м'яч.

Атмосфера за столом ставала дедалі напруженішою, і я вирішила, що час уже завершити цю бесіду:

- Дякую за обід. Усе було дуже смачно...

- І цікаво, - з іронією підтакував король.

Він задумливо потирав підборіддя, спершись рукою на підлокітник крісла.

Далі затримуватися було б зовсім ніяково, тому я підвелася, а слідом за мною, подякувавши за обід, піднявся Райан. Альберт кивнув, а Деміан і зовсім не відповів, схрестивши руки на грудях і дивлячись у підлогу. На вилицях спадкоємця грали жовна, а з вух і напружених ніздрів хіба що дим не клубочився.

Вийшовши в коридор, ми з братом якийсь час йшли мовчки.

І я раптом зрозуміла, що відмовила Деміану втретє! Такого гордість його майбутньої королівської високості точно не витримає...

- Я думав, граф ла Амбросіо тобі подобається, - зауважив брат.

- Тобі здалося, - відрізала я.

- А чому ж тоді ти малювала його портрет днями і ночами? - іронічно запитав Райан.

Я здивовано глянула на нього.

- Анет розповіла.

- Зрадниця... - пробурмотіла я собі під ніс.

Це було надто особисте, і я опустила очі, так і не відповівши братові.

- То що це щойно було? - спокійно запитав він, немов ми обговорюємо меню на вечерю, а не розрив заручин державного масштабу.

От як Райан примудряється за будь-яких обставин залишатися спокійним і сповненим благородної гідності? І чому мені не дісталося й краплі нашого хваленого родового самовладання?

- Якщо мені коли-небудь судилося стати королевою, зі мною повинні рахуватися, інакше ця гра мені не цікава, - з достоїнством промовила я.

- Хіба тобі не запропонували стати королевою в майбутньому?

- Ні, за мене вирішили, що я буду безсловесною пішкою.

- Але ти втратила все.

Я знизила плечима:

- Краще втратити все, ніж стати ніким.

Райан здивовано подивився на мене: