26.2. Продовження

Невеличку склянку я завбачливо поклала у кишеню домашньої сукні. Кишені ці були непомітними оскільки моя модистка вшивала їх по боковому шву, а я використовувала їх для всіляких дрібничок типу олівця чи записничка. Озброївшись такою нехитрою шпигунською екіпіровкою і опинившись у коридорі, я спантеличено озирнулася. Куди тепер? Пам'ятаю, Велія казала, що покої принца розташовані в кінці коридору. Можна спочатку піти туди, а потім пошукати покої короля, вони, напевно, знаходяться поруч. Тому я бадьоро покрокувала порожнім коридором, нікого не зустрівши на своєму шляху. Палац немов вимер.

Біля покоїв принца було так само безлюдно й тихо. Здавалося, всередині нікого немає, звідти не чулося ані найменшого шереху, але я вирішила перевірити. Зупинилася, озирнулася і акуратно приклала склянку до стіни, зачитала текст закляття посилення звуку та притулилася вухом. І почула схвильований голос колишнього першого міністра Еланії та наставника принца Леонарда, Батиста ла Мінеля, який з напором промовляв:

- Сам подумай - який із нього може бути король? Грубий як віллан і такий же обмежений! Хіба його готували правити? Запасний син, та й годі. Безглузда випадковість. Ти про себе краще подумай! Деміан позбудеться тебе як першого конкурента на трон!

Тільки-но до мене почав доходити зміст сказаного, як просто у вухах пролунав жахливо гучний звук, немов впиваючись тисячами голок у мозок. Оглушена, я смикнулася від стіни як від відкритого полум'я, перед очима потемніло і навколо розлилася неприродна лякаюча тиша. Склянка випала з моїх рук, а через кілька секунд коли зір повернувся до мене, я побачила, що вона розбилася об мармурову підлогу і розлетілася дрібними осколками накруги, але досі не чула жодного звуку.

Магічний захист від підслуховування! Оглушує того, хто підслуховує, і дає сигнал господареві. Я знала що таке буває, але ніколи раніше з цим не стикалася.

Двері з покоїв відчинилися і в коридор вискочив Батист, його обличчя спотворилося від гніву та пішло червоними плямами, губи ворушилися, аж слина летіла, але я нічого не чула, не розуміла і навіть не відчувала. Він схопив мене за плечі та потягнув у покої. Я ледь встигала пересувати ослаблими ногами, не чинячи опору, і тільки коли він затягував мене через поріг, у голові промайнула ясна думка: "Мені кінець". В артерії одразу хлюпнуло крижаним жахом, а тіло заклякло від страху. І я зробила єдине, на що була здатна - щосили завищала. Голос свій я ледь чула, такий тихий звук, наче вдалині. Батист затиснув мені рот долонею, і я його вкусила. Він грубо жбурнув мене в кімнату, я впала на килим, боляче вдарившись стегном і ліктем об підлогу, та зачинив двері.

Підвівшись на руках, я побачила стривоженого і розсердженого Леонарда. Чоловіки про щось говорили, і мого слуху почали сягати рідкісні приглушені слова: "підслуховувала", "спрацював захист", "треба позбутися". На останніх словах я стрепенулася та спробувала піднятися, схопившись за край кавового столика.

Принц незгідно замотав головою та руками, навіть відступив на півкроку назад, і я вперше чітко хоч і приглушено почула його відповідь:

- Ні! Я не буду її вбивати!

Не встигла я полегшено видихнути, як Батист закричав, впадаючи в неконтрольоване шаленство:

- Ідіот! Вчив тебе, вчив, а толку? Без мене ти ні на що не здатний!

І слідом за цими словами в груди Леонарда синім вихором прилетіло нищівне закляття, що відкинуло його назад, немов хтось могутній та лютий схопив принца руками за комір і жбурнув об стіну. Я почула важкий глухий стукіт від удару головою об камінь. Леонард упав, завалився на бік як зламана лялька і не піднімався. Пасма волосся закрили його обличчя, і незрозуміло було, живий він чи ні.

Нажахана я завмерла, так і не встигнувши піднятися. Спробувала призвати свою магію, але резерв уперше в моєму житті був абсолютно порожній. Як у кошмарному сні...

- Дурепа! Ти хоч розумієш куди влізла?! - гарчав згори колишній перший міністр, а я, все ще приголомшена й дезорієнтована, дивлячись йому в очі, швидко відповзла задкуючи подалі, аж доки не вперлася спиною в стіну. Але це не допомогло бо чоловік за кілька стрімких кроків наздогнав мене, боляче вчепився в плечі пальцями та ривком звів на ноги.

Тут двері відчинилися і на порозі я побачила Деміана. Батист жваво зорієнтувався, різко смикнув мене та розвернув перед собою як живий щит, затиснувши мої зап'ястя за спиною своєю лівою рукою. Покидьок...

- Закрий двері! - нервово крикнув він Деміану, - Інакше я її вб’ю!

Граф ла Амбросіо слухняно зайшов у кімнату і підкреслено спокійно, не обертаючись та не відриваючи від нас погляду, прикрив за собою двері, зачиняючи пастку.

Я відчула аурою як стрімко збирається потужний заряд магії у правій руці Батиста. Магія ця була поки невидима, але вже цілком відчутна, тож я спробувала вирватися, але чоловік міцно тримав мої зап'ястя, не дозволяючи цього зробити.

- Бель, не роби різких рухів, - спокійно вимовив Деміан, акцентуючи тоном слово "роби", - Ти ж пам'ятаєш, як слід поводитися в разі атаки переважаючих сил противника?

Я здивовано втупилася в нього. Що за дивні слова він говорить? Упевнена, Батист здивувався не менше.

Граф ла Амбросіо якось дивно дивився на мене і, піднявши відкриті долоні на рівень своїх плечей, почав повільно опускати їх, показуючи, що нам усім треба заспокоїтися.