24.2. Продовження

Ох... Я ж сподівалася вирішити проблему до весілля, а виявляється, часу майже не залишилося.

- Я втомилася, - зізналася я бабусі й оглянула бальну залу. 

Вона була так само під зав’язку забита людьми. 

Світлі боги, та коли ж цей прийом уже скінчиться?

І тільки тоді я помітила Деміана. Він стояв біля оббитих золотистим оксамитом диванчиків, на яких розсілися пані похилого віку, та розмовляв із чарівною і витонченою, як порцелянова статуетка, дівчиною. Я без інтересу мазнула по ній поглядом, але щось мене в ній зачепило і я знову глянула на неї, та одразу зрозуміла що було не так - вона дивилася на графа променистими закоханими очима, ловила кожне слово та радісно посміхалася. Тобто поводилася абсолютно непристойно! Навіть Лілі скромніше облизувала свої пухлі губи! Там хоч була гра, флірт, а тут... Якби вона була моєю родичкою, я б їй пояснила, що настільки явно демонструвати чоловікові свою симпатію це вже занадто...

- Хто ця дівчина поруч із графом ла Амбросіо? - з тривожним та шкрябаючим зсередини відчуттям, запитала я Адалін.

- Алісія ла Коста, його наречена, - просто відповіла бабуся.

- Хто?! - сторопіла я.

Я недовірливо дивилася на Адалін і на мене раптом накотило відчуття дежавю.

- Наречена Деміана, - здивовано повторила вона.

Я стояла приголомшена, немов мене молотом по голові вдарили, і не могла в це повірити.

- Ти впевнена? - тихо запитала я, бо горло болісно стиснуло і стало важко дихати, а в грудях похололо.

- Ну звісно впевнена! - обурилася Адалін. - Її мати - моя близька подруга, а сама Алісія дуже гарна дівчина, треба б вас познайомити...

Я знову подивилася на парочку, граф тонко посміхнувся Алісії і щось сказав, на що вона розплилася у чарівній усмішці.

Ні, мене не по голові вдарили, мені ніби грудну клітку пробили і там утворилася величезна діра.

Тобто, я тут мотаю нерви принцу Леонарду, доводячи до сказу і ризикуючи постраждати ні за що, а в Деміана є наречена?!

Коли ж вони заручилися?

Я зціпила зуби та зрозуміла, що мені варто присісти, бо ноги ослабли і вже не тримали.

- Познайом, - отупіло промимрила я. - Тільки давай наступного разу...

Світ знову хитнувся і мене повело, я тут же випросталася, але бабуся помітила це та злякано затараторила, схопивши мене за руку:

- Бель, та що з тобою? Ти зараз знепритомнієш! До чого ж ти бліда!

- Це перевтома, - пересохшими губами прошепотіла я і мляво посміхнулася, - Мені треба сісти... - і до болю прикусила нижню губу, щоб оговтатися.

Адалін кивнула, метушливо озирнулася і потягнула мене до виходу з бального залу. Я погано пам'ятала, як дійшла до своїх покоїв, навколо забігали служниці і незабаром з'явився цілитель, що представився Флавіо Бруно - повненький чоловік років за сорок на вигляд. Він підтвердив мої слова про перевтому й, оглянувши ауру, сказав, що магічний резерв майже вичерпано, дав огидну на смак настоянку, що тим не менше додала мені сил і наполегливо рекомендував відпочинок та цілковитий спокій. Це було дуже доречно, оскільки і бабуся, і слуги, що сновигали навколо, створювали багато шуму та метушні, що тиснули на мою бідну голову, але після слів цілителя мене залишили відпочивати.

Але сон не йшов. Та який тут сон?! Вранці ритуал, а в мене все так заплуталося, що я не розумію, з якого боку підійти, щоб це розплутати!

Я сіла в крісло навпроти вікна, тяжко зітхнула і втупилася у вузький фіолетовий серп молодої Селени. 

Я влипла як бджілка в сироп, мене не сприймали всерйоз і не хотіли відпускати. Принц відмовився розривати заручини. Йому в принципі було начхати хто я та чого хочу. Усе має йти за планом! Подумаєш - наречена проти! Кого це цікавить? Принцеса розкапризничалася перед весіллям, всяке буває...

Що поробиш, якщо дорослі, розумні й наділені безмежною владою чоловіки не вміють укладати між собою союзи без того, щоб не принести в жертву якусь жінку?

Через багатоденний недосип, нескінченні хвилювання та переживання, несподівано накотила апатія. Сил емоціонувати просто не було. Зате голова запрацювала ясно і відсторонено.

З усього виходило, що вибір у мене невеликий: або вийти заміж за принца Леонарда, або не виходити.

Перший варіант я відкинула ще в печері. А після прибуття в Еланію і знайомства з принцом тільки утвердилася у своєму рішенні.

От питається - навіщо було виховувати в мені почуття власної гідності, індивідуальності, гордості за свій рід та королівство, щоб потім віддати ось такому принцу, який витре об мене ноги разом зі своїм гаремом та низкою коханок? Те, що Летиція у нього не перша і, швидше за все, не остання, я не сумнівалася.

Але річ навіть не в гаремі та Летті, а в тому, що мені на всіх них начхати. Якщо серце твоє не вільне, яка різниця скільки в якогось там принца коханок і наложниць?

І що з того, що зайняте це дурне серце одним жахливим послом, який навіть не спромігся сказати, що в нього уже є наречена?

Від однієї думки про Деміана всередині сколихнувся гнів, але не підживлений вогняною енергією, він знесилено плюхнув свою важку голову на пазуристі лапи. У мене не було сил навіть злитися, тільки тупий біль хвилею розливався в грудях і гірчив образою на язиці. Я відчувала себе зрадженою та ображеною у своїх найкращих почуттях. Ще вчора я б знайшла Деміана, схопила його за грудки і зажадала пояснень. А зараз... Навалилася така втома, що нічого вже не хотілося.