Глава 23.1. Бал

Я напружено думала про свої подальші дії, похмуро розглядачи через навстіж відчинене вікно внутрішній дворик. Там дзвінко дзюрчав фонтан із білого мармуру і маленька веселка тремтіла в його бризках у яскравому сонячному світлі.

Двері відчинилися і в покої як свіжий вітер увірвалася моя бабуся Адалін. Хоча назвати її бабусею можна було з величезною натяжкою. Адалін, як і всі дракониці, старіла повільніше ніж звичайні жінки, була свіжою, підтягнутою та веселою, і тільки дрібні зморшки та глибина в яскраво-зелених очах видавали її справжній вік.

- Дорогенька! Як давно ми не бачилися! - вона сердечно обійняла мене і в куточках її очей заблищали сльозинки. Бабуся така емоційна...

Не давши мені вставити й слова, вона зачастила:

- Яке щастя, що ти тепер житимеш тут, поруч зі мною! Еланія - прекрасне королівство, чого тільки варті місцеві солодощі! А Леонард такий чудовий хлопчик! Правда він дуже милий?

Мене ледь не перекосило від цих слів, тож я лише кивнула і запросила Адалін присісти на диван.

- Хто б міг подумати, що моя онучка колись стане королевою! - розмріялася бабуся, пірнаючи в м'які подушки, розшиті еланськими орнаментами, - Як і я могла стати свого часу!

Я підскочила на дивані як окропом ошпарена та нахилилася до родички:

- Що?! - мої очі, мабуть, стали круглими як блюдця, на яких красувались ті самі славнозвісні еленські солодощі, - Ти могла стати королевою Еланії?

Бабуся на мить завмерла, тільки зараз зрозумівши, що саме сказала, і тут же розсміялася без тіні жалю:

- Ох, треба ж було так проговоритися! Скільки років мовчала і тут на радощах вирвалося! Ну гаразд, розповім, - вона із загадковим та інтригуючим виглядом посунулася ближче, - Альберт, будучи принцом Еланії при покійному королі, закохався в мене з усім запалом юності, і його зовсім не зупинило те, що я вже була заручена з твоїм дідусем. Він не давав мені проходу, був дуже наполегливим, тому я розповіла про все нареченому, і Даніель запропонував мені летіти з ним до Мірадеї і там повінчатися, не чекаючи дня весілля. Це було так романтично, особливо та ніч у Самоцвітних горах... - тут бабуся мрійливо закотила очі, зітхнула, а потім повернулася до розповіді, - Про що це я? Ах, так! Ми прилетіли до Мірадеї та повінчалися в монастирі богині Мірри, у тому самому, яким наша сім’я й досі опікується. Скандал був грандіозний! Батьки та родичі образилися на нас, тож довелося організувати велике святкування в Мірадеї, щоб вони заспокоїлися. Усім сказали, що нам нестерпно захотілося одружитися бо ми шалено закохані. Правду ж не скажеш...

Я сперлась ліктем на спинку дивана й задумливо схилила голову на розкриту долоню.

- Цю історію мені розповідала Марі, - пригадала я, - Щоправда без тієї частини з королем Альбертом. Я й досі пам'ятаю, як ви з дідусем любили одне одного… 

- Так, Даніель був прекрасним, дуже добрим, романтичним. Коли він загинув, я думала, що моє життя закінчилось, - трагічно почала бабуся, - Але потім я зустріла Вінсентія... - тут її очі прояснилися та засяяли наче ясні зорі, - І хто б міг подумати, що я знову когось покохаю і залишуся в Еланії? - бабуся з головою занурилася у спогади, я ж слухала її упіввуха, усе ще не відійшовши від нової сторінки нашої сімейної історії, про яку щойно дізналась.

Незабаром настав час обіду і служниці накрили нам стіл в альтанці внутрішнього дворика. Ми насолоджувалися прохолодою фонтану, запахом квітів та апельсинових дерев з уже дозрілими яскраво-помаранчевими плодами, які тягнули гілки донизу. Наш слух радувала мелодійним співом райська пташка в золотій клітці на дереві поруч з альтанкою, але незабаром її щебет почав мене дратувати. Напевно тому, що я почувалася такою ж як вона.

За приємною, жвавою розмовою з бабусею Адалін, години пролетіли непомітно. А потім прийшла Клер і нагадала, що час уже готуватися до балу, та повідомила що в покоях чекають куафер і покоївки. У кілька рук мене одягли, зробили зачіску та макіяж, і ми з бабусею вирушили на бал, дорогою розглядаючи палац уже при денному світлі.

Він виявився величезним, з високими просторими коридорами, також облицьований зсередини білим мармуром, що додатково дарувало прохолоду цьому спекотному місцю. Стіни прикрашали орнаменти з біло-золотої мозаїки, статуї божеств та великі вази з квітами, а вікна виходили у затишні внутрішні дворики з розбитими в них маленькими садами з апельсиновими, лимонними й оливковими деревами. І всюди дзюрчали веселі фонтани.

Повітря було теплим, сильно прогрітим за день і напоєним квітковими ароматами. Прозорі сутінки уже опустилися на місто, але вогні ще не запалили, через що палац здавався таємничим, завмерлим у передчутті свята, навіть казковим.

Тож, коли переді мною відчинили високі двері до зали прийомів, я розгубилася від яскравого світла, фарб і блиску, що вдарили по очах. Гучний голос об’явив про мою появу. Погляди гостей метнулися до мене, і від усієї цієї уваги я, здавалося, потрапила у вакуум, час завмер, лишилися тільки я і десятки цікавих поглядів.

Строкатий натовп розступився переді мною, утворивши доріжку блискучого паркету. Я посміхалася за звичкою, поруч з'явився принц Леонард, підхопив під руку і повів до центру залу, церемонно звернувшись з легкою вічливою посмішкою:

- Чудовий вечір, чи не так?

- Був, - тихо відповіла я, продовжуючи зухвало спалювати за собою мости, - Доки не з'явилися ви і все не зіпсували.