22.2. Продовження

На порозі покоїв я зупинилася, очманівши від блиску та показного багатства, що відкрилися переді мною. У Мірадейї, звісно, теж люблять розкіш, але до еланських уявлень про красу нам ще далеко: височенні стелі, значно вищі за звичні мені, простір вітальні настільки великий, що тут можна організовувати прийоми. Меблі, подушки, штори, килими, - все в королівських біло-золотих тонах і національних еланських орнаментах. У величезних розписних вазах стояли рожеві троянди на високих стеблах, наповнюючи повітря ніжнім ароматом, свічки в позолочених канделябрах яскраво висвітлювали покої, стіни прикрашали морські та гірські пейзажі в ніжних пастельних тонах, а столики - витончені порцелянові статуетки. Усе так сяяло чистотою та золотом, що стало ніяково - раптом з мене впаде корабельна пилинка і порушить цю блискучу грандіозну велич. У такому місці, що схоже більше на храм для богів ніж житло для принцесси, й дихати страшно, не те що жити...

Поки слуги поспіхом заносили скрині в гардеробну кімнату, а я оглядалася довкола, моя нова еланська служниця Велія з благоговінням сказала:

- Це колишні покої королеви Беатріс...

І як після цього тут спати? Раптом тут водяться примари?

Спати, до речі, не хотілося зовсім. Залишившись сама в покоях, я присіла на диван, ледь не потонувши в м'яких подушках, та задумалася.

Деміан має рацію - з королем я навряд чи зможу домовитися, під його поглядом я хіба в камінь не перетворююся, та на інстинктивному рівні боюся монарха наче він якийсь хижий звір, а Альберт, у свою чергу, не сприймає мене всерйоз.

Короткого знайомства з ним було достатньо, щоб зрозуміти - для короля Еланії я не більше ніж пішка, що мусить відіграти свою роль і зайняти належну їй клітинку. А якщо забудуся - мені швидко нагадають. У цьму я не маю сумніву.

Залишається принц. Він молодий, а значить, не такий заскорузлий. Отже, праююмо з ним. 

План з’язвився одразу та незабаром остаточно визрів та оформився, він був простий і банальний: треба усього лиш довести принца до відмови від шлюбу зі мною.

Тааак... Пригадуємо, якою має бути достойна дружина згідно зі священними еланськими книгами? Доброю, слухняною та дивитися строго в підлогу, не сміючи підняти погляд на чоловіка? Значить, треба поводитися з точністю до навпаки - нахабно, зухвало і з викликом! Як тут кажуть? "Непокірна дружина - горе дому тому"? Тож, нехай принц Леонард двічі подумає, чи потрібна йому така наречена!

Я дівчина вразлива, чутлива, дратівлива, після нападу кракена нерви розхитані бо ледь не померла. Треба обставити все так, ніби ми з принцом не зійшлися характерами. В житті всяке буває.

А з часом можна вийти заміж за Деміана. Не одразу, звісно, може за рік, коли скандал вщухне, принц одружиться з кимось і все забудеться.

От тільки що робити із загрозою нападу Ферідена? Чи достатній вплив графа ла Амбросіо на короля Альберта і його вага у військових колах, щоб допомогти Мірадейї в разі потреби? Ці думки мене пригнічували і не давали спокою.

Та водночас не хочеться повторювати славну, але нещасливу долю королеви Беатріс, яка втекла від чоловіка-тирана в монастир, і не менш сумну долю нашої королеви Маргарити, яка фактично зовсім не королева у своєму королівстві, а давно засунута на задвірки фавориткою короля Луїзою де Бонморансі. І де ж плоди такої відчайдушної самопожертви цих жінок?

Була в цьому всьому якась жахлива несправедливість та й навіть жорстокість. І що більше я дізнавалася про справжнє підґрунтя зовнішньої благопристойності життя королівських сімей, то більше мене це обурювало.

Пора з цим закінчувати.

За вікном підімався світанок, я прилягла на ліжко і не помітила, як провалилася в сон.

Наступний день почався несподівано - в мої покої заявився принц Леонард.

Як виявилося, він усе-таки існує!

Бо я, зізнатися, уже сумнівалася в цьому.

Коли почула цю новину, ледь розплющивши очі, моє серце заколотилося. І зовсім не від радісного передчуття знайомства з довгоочікуваним нареченим.

Я змушена була збиратися швидко наче на пожежу. От чого йому не спалося? Не інакше як отримав прискорення від короля, а той схоже вирішив, що я вся знемагаю, прагнучи зустрічі з принцом, невірно витлумачивши моє запитання.

- Клер, подай мені сіру сукню! Оту, схожу на чернечу! - наказала я.

- Що-о-о-о? - покоївка так і завмерла з відкритим ротом, а я ледь не розсміялася. Ніколи не бачила, щоб Клер можна було вибути з її звичного похмуро-напльовничого ставлення до всього довкола, крім її прямих обов'язків по захисту мене від небезпеки.

В Мірадеї вона пакувала гардероб разом зі мною, Анет і тіткою Фелісією. Графиня тоді довго обурювалася - навіщо принцесі така сукня? І чим їй вона не догодила? Я лукаво посміхнулася. Сіра, довжиною до самісінької підлоги з білим скромним мереживом по коміру і рукавах. Ще б очіпок та фартух - і не відрізнити від служниці, дарма що шовкова!

- А яку зачіску робити? - спантеличено запитала Клер, розглядаючи мене в цьому сірому непорозумінні.

- До тролів зачіску! - категорично заявила я, - Мене принц чекає! Заплети косу, - і поки вона, не вірячи своїм вухам, дивилася на мене, я поквапила, - Скоріше!