Глава 22.1. Еланія

Корабель прибув до Вілансії перед світанком. З Деміаном ми більше не розмовляли, між нами немов стіна виросла.

Він злився. Я бачила це по його напруженим плечам, рукам, по щільно стиснутим губам.

Мене ж охопило занепокоєння й сум'яття. Я усвідомлювала чого хочу, але не розуміла як цього досягти, тому ніби сховалася в свою мушлю, замкнулася й закрилася від усіх. Вигадувала все нові рішеня, будувала припущення, прогнози, але висновки були невтішними: те, що благо для мене, - то шкода для інших.

У порту ми з Клер і Деміаном сіли в карету. Відкинувшись на спинку сидіння, граф хмурився та зосереджено дивився у вікно, і я теж почувалася незатишно як на голках. Спати цієї ночі я не лягала, тож втома не спонукала до розмов, і недовгий шлях до палацу минув у мовчані.

Південна еланська ніч дихала приємною прохолодою. Ми їхали вимощеними бруківкою вузькими вуличками тихого міста з акуратними білокам'яними будиночками, прикрашеними квітами у глиняних горщиках.

Палац зустрічав високим кованим забором і такими ж масивними воротами з двома витягнутими по струнці стражниками. Деміан виглянув з вікна, привітався з капітаном варти, і перед нами гостинно відчинили ворота.

Ми в'їхали на під'їзну алею, тож я виглянула у вікно щоб роздивитися королівські володіння й ахнула. Навіть у розсіяному місячному світлі, мармуровий палац вражав дивовижною екзотичною красою, величчю, увесь такий білосніжний та повітряний, наче витканий із легких хмаринок. Алею оточували кущі пишно квітучої рожевої азалії, а в повітрі розливався її легкий квітковий аромат.

Карета зупинилася біля парадного входу, ми вийшли, але не встигли ступити й кроку на першу мармурову сходинку, як білі двері, прикрашені позолоченими зображенням павичів на стулках, розкрилися, і я вперше побачила короля Альберта.

Від цього чоловіка йшла аура неймовірної сили й могутності. Особливо важким і пронизливим був його погляд - під ним я наче закам'яніла, на кілька секунд забувши як рухатися й дихати. Але невдовзі схаменулася і поспіхом піднялася сходами, що вели на широкий майданчик перед входом, та схилилася в глибокому реверансі перед монархом. 

- Рада зустрічі, Ваша величносте, - промовила я, повільно піднімаючи погляд.

Король Альберт виглядав напрочуд бадьоро та енергійно, немов і не лягав сьогодні спати і для нього в порядку речей зустрічати гостей ще до сходу Геліоса.

- І вам доброго ранку, Ізабель, - чинно привітався він, але обличчя його виражало невдоволення, монарх явно був не в дусі.

- Мені шкода, що не вдалося зустріти вас як годиться, - він кинув повний ледь стримуваної люті погляд на Деміана, і в мене всередині все похололо. - Але ми виправимося - уже сьогодні ввечері буде даний бал на вашу честь.

Ця новина змусила мене напружитися ще більше:

- Ну що ви! Не варто турбуватися, я зовсім не прихильниця пишних прийомів...

Король подивився на мене крижаним поглядом, я осіклася і вирішила по-світськи змінити тему розмови, запитавши недбало, ніби не дуже й то мені це цікаво:

- А де ж принц Леонард?

- Він зайнятий, - невдоволено пробурчав король і відвів очі.

Чи то від розхитаних нервів, чи то не знаю від чого, мені захотілося розсміятися в голос від такої новини.

- Глибокої ночі? - іронічно запитала я, не встигнувши прикусити язика.

- Так.

Король явно не вважав за потрібне переді мною виправдовуватися і точно не очікував, що невістка виявиться такою балакучою та зухвалою. Він роздратовано глянув на мене і під його владним поглядом моя голова стала порожньою наче глиняний горщик.

Альберт же ввічливо, але холодно та з напором промовив:

- Вас проведуть у ваші покої. Вам потрібно добре відпочити перед прийомом.

Обернувся, поглядом вказавши Деміану щоб слідував за ним, і не чекаючи від мене відповіді, пішов геть.

Чоловіки швидко попрямували пліч-о-пліч по довгому лункому коридору, зникаючи в його глибині.

- Як це розуміти? Чому ти не попередив мене, що ви прибудете сьогодні вночі? - гнівно запитав він графа, і не думаючи знизити гучність свого голосу.

І хоча вони віддалялася, я чудово чула їхню розмову, дивлячись їм у слід, хоча служниця і попросила мене йти з нею в мої нові покої. Я тільки жестом показала їй, щоб мовчала і не заважала.

- Я думав, після замаху... - почав було граф.

- Ти думав? - прогримів король, і його вигук гуркотом прокотився коридором, - Думаю тут я! Щоб така самодіяльність була в перший і останній раз! Бо ти мене знаєш... - лютував він дедалі більше і гнівно сказав як виплюнув, – Забагато на себе береш... 

Мені стало ніяково від цих слів, від цього розлюченого тону, а чоловіки зайшли за поворот і більше я не почула ні слова.

Раптом пригадалася історія з бароном ла Німар, якого король Альберт відправив на плаху разом із зачинщиками заколоту в Еланії кілька років тому, і тільки набагато пізніше було доведено, що той не був пов'язаний з заколотниками. А що ж тоді він зробить із Деміаном якщо дізнається, що граф ла Амбросіо спокусив наречену його єдиного сина?..