Глава 21. Усе складно

Новий день зустрічав мене яскравими променями, що проникали в каюту через кругле корабельне вікно та весело блищали на поверхні меблів. Я смутно пригадала як Клер намагалася мене розбудити, а я в характерних тролевих виразах пояснила їй, що робити цього не варто.

Може мені це наснилося? Ні, не наснилося. Я болісно скривилася від сорому і зі стогоном закрила обличчя руками.

Одразу згадалась приказка "З тролем поведешся - від троля наберешся". Спілкування з тролями і справді істотно збільшило мій лексикон, безумовно збагатило мовлення, зробило його барвистішим та ще виразнішим...

Треба буде вибачитися перед Клер. Сподіваюся, що вона на мене не ображена.

У таких плутаних думках, розмірковуючи про що завгодно, тільки не про свої злободневні проблеми, я привела себе до ладу за допомогою глечика холодної води, мила та зубного порошку. Перевдяглася у свіжу сукню, яку Клер залишила на спинці стільця, і вже звично заплела косу, перетягнувши її стрічкою.

Коли вийшла на палубу, Геліос перебував у зеніті й відчутно припікав. Біля грот-щогли стояв капітан Нері й роздавав вказівки матросам. Я неспішно підійшла до нього, а він, відіславши чоловіків, вклонився і поцікавився моїм самопочуттям.

- Уже краще, дякую, - відповіла я. - А як у вас справи? Я, здається, аж занадто довго сьогодні спала...

Він розсміявся:

- Та воно й зрозуміло! Хіба можна юній мадемуазель так вимотувати себе? Он навіть бойові маги зеленіші ніж листя на деревах! - Потім вказав рукою на берег, що уже виднівся уздовж правого борту, - Бачите, там вдалині синіють Самоцвітні гори? Думаю, уже вночі або на світанку ми прибудемо до столиці.

- Так скоро? - сторопіла я і кров відлила від мого обличчя.

Новина зовсім не потішила мене, як очікував Марко. Уже зовсім скоро я побачу короля Альберта і принца Леонарда, а рішення, як спритно і без болючих наслідків виплутатися із халепи, досі немає.

Капітан же, навідміну від мене, сяяв як начищений мідний чайник, радіючи поверненню на батьківщину.

- Так. Відчуваєте, повітря стає значно сухішим? - зауважив він.

Я кивнула, думаючи про своє. Марко ж знову взявся кричати щось матросам, а я побачила Клер, попросила її принести обід мені в каюту і попленталася назад до себе. Думати.

Займалася я там цим похмурим і марним заняттям до вечора, відкидаючи один варіант за іншим і ризикуючи заробити собі мігрень. Діяти як планує Деміан, тобто відверто розповісти все королю і одружитися - прямий шлях до грандіозного скандалу, пліток, конфліктів та й просто величезних проблем. Ні рідні, ні знайомі мене не зрозуміють, це виглядатиме вкрай безвідповідально. Але як же залагодити все малою кров'ю?

Так нічого путнього й не вигадавши, я вирушила на безлюдну корму, провітрити голову та помилуватися тліючим заходом сонця.

Я похмуро дивилася на море, опустивши плечі й поклавши долоні на понівечене дерево борту. І там, на місці, що якось само собою уже стало нашим, мене і знайшов Деміан. Але краще б не знаходив...

- Я наказав капітану Нері поспішити і прибути до Вілансії пізно вночі, щоб не встигли влаштувати пишну зустріч із залученням усього двору та народу. Думаю, не варто привертати до тебе загальну увагу, - діловито почав він.

- Я вдячна тобі, що ти про це подумав, зайва увага мені дійсно ні до чого, - розсіяно відповіла я, уникаючи прямого погляду графа.

Мене охопила панічна тривога, а на груди навалилася величезна тяжкість, заважаючи дихати.

- Завтра я поговорю з королем, - твердо сказав Деміан.

Я зметнула на нього переляканий погляд та нервово промовила:

- Я ж просила тебе - не треба!

Роздратування відобразилося на обличчі та прорвалося в голосі графа:

- Бель, просто довірся мені, і я все вирішу. Я не можу стояти осторонь та чекати незрозуміло чого.

Вирішить що? Як це взагалі можна вирішити так, щоб ніхто не постраждав? І він же в першу чергу!

Усі ці думки промайнули в моїй голові й відобразилися болем на обличчі. Я прикусила губу і благально дивилася на посла.

Деміан зло видихнув і вже спокійніше вимовив:

- Ти хоч розумієш, що складні рішення потрібно втілювати відразу? Затягуванням ти зробиш тільки гірше.

Він тиснув на мене і це було нестерпно. Я заперечливо замотала головою:

- Ні! Я сама все зроблю!

І зчепила пальці в замок перед собою, немов це могло додати сил та сміливості.

- Що ти зробиш? - продовжував тиснути Деміан, нависаючи наді мною.

- Я ще не знаю! - закричала я бо мої нерви не витримали напруги. Я обхопила себе долонями за лікті, намагаючись повернути самоконтроль і знову подивилася в сторону берега.

Граф стиснув зуби і похмурнів як грозова хмара:

- Ти мені не довіряєш, - сухо констатував він.

- Річ не в довірі... - сказала я і нервово заправила пасмо, що вибилося з коси, за вухо.

- А в чому? - куточок його рота криво сіпнувся.