Глава 19.1. Піфія

Деміан знехотя підвівся і ми повернулися в селище тролів. Там панувала сонна ранішня тиша, яку іноді порушувало гучне або приглушене хропіння з хатин або з-під столів та лавок.

Сплячого Бранча, по-дитячому згорнутого калачиком, що підклав свою велику долоню під пухку щоку, я знайшла неподалік від центрального столу в тіні невеликої хатини і спробувала його розбудити. Але троль зовсім не бажав прокидатися.

- Відчепіться… - відмахувався він, - Дайте поспати... - крізь сон бурчав зелений, прицмокуючи губами і відвертаючись на інший бік.

- Бранч, прокидайся! Ти обіцяв служити мені до гробу! Забув уже як клявся? - зовсім не ніжно штовхала я його руками, оскільки більш делікатні способи розбудити троля показали свою недієвість.

- Ооох... І чим я думав... - простогнав поет, відповзаючи від мене подалі під лавку.

Деміан же дивився на все це зверхньо, іронічно піднявши брови і схрестивши руки на грудях, з виглядом "Тобі треба - ти й розштурхуй його".

- Відведи до Піфії і спи скільки влізе! - розлютившись, вимагала я у троля, і втомлено плюхнулася на траву біля нього, схрестивши ноги перед собою.

- Гаразд, гаразд... Тільки не штовхайся, у мене дуже чутлива шкіра... - пробурмотів Бранч, розплющуючи заспані очі й намагаючись зосередити здивований погляд на мені, що виходило у нього кепсько. - Води хоч би дала, чи що...

Я підвелася, підійшла до столу, схопила перший-ліпший глечик і сунула його в тролеві лапи. Він одразу ж сьорбнув прямо з посудини.

- Оооооо... – застогнав він. - Бражка... Що може бути краще зранку? - мрійливо протягнув він, закотивши очі.

Мені нічого було відповісти на це, тому я мовчки чекала, коли він нап’ється та крекчучи підніметься. Бранч встав, задумливо почухав спину, потім ногу, глянув на нас із Деміаном і пробурчав:

- Ходімо, шкуродери! І навіщо вам та Піфія здалася? Кажу ж - вона ненормальна!

- Піфію ображаєш? - примружилась я та понизила голос, - Уже не боїшся втратити чоловічу силу, щоб більше не приливало в чреслах? - єхидно запитала, згадуючи його вульгарні віршики і сама дивуючись своїй прямоті та грубості.

- Прикуси язика! - злякано закричав Бранч, підскочивши на місці та одразу прокинувшись, і замахав на мене руками.

- Мені потрібна її порада, - пояснила я, раз тролю так важливо знати, навіщо його підняли з самого ранку.

- Знайшла кого питати, краще б мене запитала, - буркнув він.

- Ти знаєш волю богів? - глузливо запитала я.

Троль заперечно похитав головою та побрів у бік лісової стежки за селищем, і бурчав усю дорогу. Ми заглибилися в ліс, що саме прокидався від сну, а ніжне ранкове світло грало теплими золотаво-рожевими відблисками на стовбурах дерев і блищало на яскраво-зеленому листі. Звідусіль чувся ніжний спів пташок, що милували око строкатим оперенням, і якби не велика змія з мозаїчним забарвленням, що прошмигнула під моїми ногами, я б і забула про небезпеки джунглів.

Прогулянка була недовгою, приємною та легкою, і незабаром перед нами виросла невисока гора. Бранч мляво тицьнув вказівним пальцем та сказав:

- Ось її печера, входити можна тільки по одному. Розбирайтеся самі, а я - спати!

І завалився під найближчим деревом, пихкаючи та зручно вкладаючись.

- Я тебе одну не пущу! - насупивши брови, категорично заявив граф і перегородив мені шлях до печери, куди я було сіпнулася йти після слів троля.

- Деміане, я ж до старої жінки зібралася, а не в лігво людожерів! Це її дім, і треба поважати її правила!

Він напружено дивився на мене з хвилину, а потім роздратовано видихнув і сказав:

- Добре, йди. Але якщо не вийдеш за півгодини - я піду за тобою. І не заглиблюйся далеко!

Я кивнула, погоджуючись, поклала долоні йому на плечі, піднялася навшпиньки і швидко поцілувала в губи. Уже хотіла йти, коли Деміан із силою притягнув мене назад, притиснув до себе так міцно, що я ледве могла вдихнути, і поцілував гаряче й запаморочливо. Коли я все ж відірвалася від нього, мої губи горіли, коліна тремтіли, а перед очима пливло.

Я труснула головою і кілька разів моргнула, приходячи до тями. А потім мовчки, але рішуче, обійшла чоловіка, боячись ненароком торкнутися його рукою, та вирушила до чорніючого входу печери. 

Усередині гори було темно, але зрідка траплялися смолоскипи на кам'яних стінах, вони давали приглушене світло, місцями воно й зовсім не освітлювало коридор, та доводилося йти у цілковитій пітьмі, але я так і не запалила магічного вогника, бо відчувала - це місце вимагає поваги до себе. Тут було волого, холодно і тихо. Лише мої несміливі кроки лунали легким шурхотом, а подекуди під ногами хлюпала вода, і незабаром я промочила свої легкі черевички.

Не знаю, як довго я йшла, час завмер, але всупереч даній Деміану обіцянці, я не зупинялася. Самотня й гола тиша лягала умиротвореним спокоєм на мою бунтівну душу. Прохолодне повітря заповнило легені, розлилося свіжістю по тілу, і я відчула дивовижну бадьорість і ясність свідомості.

Аж раптом кам'яний коридор розширився, і я ступила в печерний зал з високими склепіннями, зі сталактитами, що звисали зі стелі. І побачила перед собою кремезну сутулу трольчиху, вона стояла до мене спиною, та обличчям до жертовника з синяво-чорного блискучого каменю з червоними прожилками. На вівтарі не було ні статуй, ні зображень. Кому ж вона тут поклоняється?