Глава 18.1. Ніч

Ми попрямували до моря, звідки лунав тихий заспокійливий шум прибою. Вийшли на піщаний, всипаний валунами берег, освітлений лише блідими променями Селени, і я обернулася до Деміана:

- Усі радіють, святкують, а ти наче натягнута струна, - я дбайливо торкнулася пальцями його чола, - І лоб насупив, зморшки будуть. Тобі треба розслабитися...

Він м'яко взяв мою руку в долоню і відвів її від свого обличчя.

- З тобою розслабишся... - похмуро буркнув граф.

- І бурчиш постійно, - засміялася я. - Ти завжди такий напружений?

- Завжди.

- Це дуже шкідливо для здоров'я!

- Пропонуєш свою допомогу? - він іронічно підняв брову.

Через двозначність, що дзвеніла в його словах, і я відповіла розмито:

- Посильну…

Деміан тільки втомлено похитав головою.

- Тоді розслабляйся без мене. Поруч із тобою я вважаю за краще залишатися тверезим, - він стиснув губи і відвернувся до моря.

- Ти так говориш, немов я п'яничка якась, - ображено зауважила я.

- Знаєш, Бель, пити два дні поспіль у дусі тролів, а не майбутніх принцес, - з невеселою посмішкою помітив граф, розсіяно дивлячись у далечінь на темні низькі хвилі, що накочувались на берег.

- Ти ж знаєш, що це випадково вийшло, а все одно дорікаєш!

- Можливо ці випадковості не випадкові? - Деміан обернувся до мене та уважно подивився в очі.

Тепер уже я не змогла витримати його пильний погляд, покаянно опустила голову, розглядаючи пісок під ногами, і легко погодилася:

- Так, ти маєш рацію. Складно залишатися розумною у цьому божевільному світі...

Не відводячи погляд від мого обличчя, він прямо запитав:

- Що тебе хвилює?

Я тяжко зітхнула, глянула на графа та довірливо розповіла:

- Мені здається, я не готова ставати королевою, навіть якщо це станеться дуже не скоро. Це занадто відповідальна роль...

Він поморщився, немов я говорю якісь дурниці та недбало кинув:

- Роль королеви насправді - бути прикрасою короля, не більше того. Із цим ти чудово впораєшся.

Від такої безжальної чесності в очах у мене защипало. От уміє Деміан морально підтримати, тут йому немає рівних! Він делікатний як той хирлявий стілець у тролячій таверні.

Я відвернулася до байдужого нічного моря та кілька разів моргнула, проганяючи непрохані сльози, що виступили на очах, і твердо, наскільки це було можливо у моєму пригніченому стані, сказала:

- Деміане, я не хочу заміж.

Граф різко видихнув, немов втомився від моїх дитячих примх та роздратовано промовив:

- Бель, ти ще не бачила принца Леонарда. Він молодий, красивий, дотепний. Гадаю, його цілком можна покохати.

Я імпульсивно обернулася до нього і слова злетіли з мого язика, перш ніж встигла їх усвідомити та зупинити:

- Я не думаю, що зможу його покохати, оскільки мені здається, що я кохаю тебе!

Очі Деміана здивовано розширилися. Він різко відвернув обличчя в сторону у спробі приховати свої справжні емоції та переварити почуте. Хитнув головою ніби не вірив у те, що тільки що прозвучало, знову подивився на мене і здавленим голосом перепитав:

- Тобі здається?

Глибоко вдихнув і повільно видихнув, а погляд його став допитливим та пронизливим як ураганний вітер узимку, що пробирає навіть під саму теплу шубку.

Почувалася я від своєї відвертості й того гірше - голою і на морозі.

Але відступати нікуди і я тихо промовила:

- Можливо, я навіть у цьому впевнена...

Він мовчки дивився на мене своїми глибокими темними очима, і я почала схвильовано та плутано пояснювати:

- Ти думаєш, я говорю це тому що п'яна, але це не так. Зараз моя свідомість ясна, немов її осяяв Геліос, і я говорю те, що є в моєму серці, чим я живу відтоді, як побачила тебе. Ти вважаєш мене примхливою, нерозумною та незрілою. Тобі доводиться няньчитися зі мною як з маленькою, і я розумію, що мені й справді час подорослішати. Але це не скасовує і зовсім не змінює моїх почуттів до тебе!

Я говорила й говорила, а він стояв холодний як крига, з нечитабельним виразом на обличчі! І я хвилювалася дедалі сильніше, серце надривно стукотіло, дихання збилося, а груди здіймалися так часто, немов я задихалася від швидкого бігу.

Боги, як же це страшно - ось так взяти й відкритися перед іншою людиною! Легше вже стибнути з розбігу в ополонку у люту холоднечу!

Деміан слухав із напруженою увагою, а потім узяв мене за плечі, через що я завмерла, боячись сполохати вирішальну мить, і спокійно промовив:

- Я думаю про тебе значно краще!

Він притягнув мене до себе і припав до губ поцілунком ніжним як крем-брюле. Таким невимовно солодким, що я одразу попливла, заплющивши очі від задоволення.