17.4. Продовження

- Жрумик, - ласкаво промовила я. - Я не знаю ваших танців. Давай я тихенько осторонь постою і не буду заважати вам розважатися, гаразд?

- Та я тебе навчу, це як раз плюнути! - хвацько вигукнув троль, смачно плюнув прямо на стіл та різко потягнув мене за руки вгору так, що я і зрозуміти нічого не встигла як опинилася стоячи ногами на столі.

А далі почалися нестримні веселощі - танці й справді виявилися простими - самі лише підскоки та притопи. Жрум упевнено кружляв мене на обмеженому просторі столу, не даючи звалитися за край під час особливо енергійних ритмів музики. Я розчервонілася, волосся розтріпалося, і треба зізнатися, що так весело мені не було ніколи. Відчуття легкості й радості захопило, а тривоги відступили і єдиною турботою було не злетіти з  висоти вниз головою. 

Та скоро я втомилася і вже хотіла благати Жрума про пощаду, коли відчула, як хтось вимогливо схопив мене за лікоть. Я зупинилася і подивилася вниз:

- О, Деміане... - радісно вигукнула я. - Тут так весело, гайда до нас!

- Ні, це ти гайда до мене! - зло промовив він, блиснувши очима. Схопив мене за талію і різко опустив униз зі столу на землю, через що моя голова запаморочилася, я похитнулася, але граф підтримав мене, і я схопилася долонями за його напружені плечі.

Оооо, який рельєф! А на дотик ці м’язи навіть могутніші, ніж на вигляд...

- Добре, коли в чоловіка є за що потриматися! - захоплено похвалила я посла, погладила плечі, а потім ще й поплескала по ним.

Але чому ж він так розлютився?

Та я не встигла відкрити рота щоб дізнатися це, як він першим запитав:

- Що ти пила?

І чомусь притягнув мене за талію до себе так близько, що наші тіла ледь не торкнулися. Він обпалював мою шкіру гарячим диханням, і мені раптом стало жарко. В голові знову запаморочилось, і серце забилося часто-часто. А Деміан усе дивиться своїми темними й бездонними як затягуючі вири, очима, і вони зовсім не злі, а дуже навіть теплі...

Думки одразу розбіглися хто куди, а губи ніби голками закололо. Нестерпно захотілося, щоб він нахилився ближче, ще зовсім трішечки, і торкнувся палаючої шкіри ніжним пристрастним поцілунком... Я заплющила очі, потяглася до нього та розкрила губи.

Деміан різко видихнув і повторив своє запитання.

Я здивовано відкрила очі, трохи відхилилася щоб бачити його краще, та насупила брови, згадуючи:

- Манговий напій, дуже смачний до речі, тобі варто спробувати! І напій із папаї. І начебто ще якийсь був, але я вже точно не пам'ятаю...

- Я ж просив тебе не пити алкоголь! - суворо дорікнув мені Деміан, не відпускаючи зі своїх гарячих лещат.

Моя шкіра скоро запалає під його руками, якщо він просто зараз мене не поцілує!

- Так це не алкоголь! - радісно відповіла я бо нарешті зрозуміла чому він злитися, - Жрум сказав, у них таке навіть діти п'ють!

- Боги, Бель! - вигукнув Деміан, - Я залишив тебе на якихось півгодини! - він тяжко видихнув, і вже спокійнішим тоном пояснив, - У них усі напої з алкоголем, навіть фруктові. Це щось типу нашого сидру.

Граф говорив, а я не вникаючи в його слова, дивилася в ці чудові шоколадні очі й думала, який він усе-таки гарний, ще й хвилюється за мене, і щасливо посміхнулася.

Він затримав долоні на моїй талії довше, ніж того вимагала пристойність. Хоча, які тут пристойності? А раз так, я підняла свої руки з його плечей, обвивила ними напружену чоловічу шию і прогнулася в спині. О, так набагато зручніше... І тепер точно не впаду.

Та Деміан і не думав відсторонюватися. Тільки дивився на мене незнайомим, незрозумілим поглядом, і дихати став набагато повільніше й важче.

Я ж завзято посміхнулася йому:

- Знаєш, дарма ти мені дорікаєш, адже кажуть, що перед весіллям треба відірватися!

- Нагулятися! - поправив він мене. - І так кажуть про чоловіків.

- Правда? Треба ж як це не чесно по відношенню до дівчат! От стану королевою – виправлю цю жахливу несправедливість! Першим же наказом! - розсміялася я.

П'яною я себе зовсім не відчувала. Навпаки, здавалося, весь світ відкрився та розпозтягся переді мною. Здавалося, що немає жодних перепон й умовностей, натомість є хмільне відчуття свободи та веселощів. Голова моя була майже ясною та легкою, язик зовсім не заплітався як учора, коли я випила віскі, і навіть бурчання Деміана не псувало святковий настрій.

- Не хвилюйся так, адже все добре, ніхто не постраждав... - заспокійливо замурликала я, піднялася на носочки та грайливо потерлася носом об його ніс.

Він тільки роздратовано фиркнув та відхилився. І я поцікавилася:

- А де це ти був?

- Носив нашим їжу.

Ох... А я ж навіть не подумала, що вони там голодні, поки ми тут бенкетуємо.

- Ти такий добрий! - захоплено похвалила я Деміна і знову замилувалася його прекрасними очима. Потім губами.

Ми стояли так близько, що відчували дихання одне одного. Навколо веселилися, танцювали й сновигали тролі, стояв галас, грала музика й горланились пісні, а ми завмерли, наче дві статуї, і я не чула й не бачила нікого, крім графа ла Амбросіо.