17.3. Продовження

Місця нам знайшлися в кінці центрального столу біля Жрума. Ми сіли і я з цікавістю почала розглядати святкові страви. Вони були нехитрі, як і все у тролів: величезні керамічні тарілки з великими шматками м'яса та птиці, невідомі мені фрукти і ягоди всіх кольорів веселки та великі глиняні глечики з напоями.

Я з подивом виявила, що Жрум цілком собі товариський та говірливий хлопчина. Він розповів, що ми пропустили тости нареченим від батьків і святкові вірші Бранча, написані на честь весілля, від яких тролі прийшли в захват. Самі велетні помітно подобрішали й повеселішали, усміхалися й балакали, гостинно прийняли нас за свій стіл та налили напої в кружки.

Поки я слухала балаканину Жрума про тролячі традиції, то й не помітила, як з-за столу підвівся Бранч. Жрум вказав мені в бік поета, і я відчула, що погляди гостей схрестилися на мені, та вслухалася в його промову:

- Друзі! Я склав вірша на честь моєї нової подруги, нашої щедрої гості! Бель, - він притиснув руки до серця, подивився на мене закоханим поглядом і вигукнув, - ти моє натхнення та моя нова муза! Цей вірш - для тебе!

Поет п'яно гикнув, набрав побільше повітря в легені й почав:

Бель - прекрасна фея морська!

Насолода тролячих очей!

Хм... Початок начебто нічого... І це страшенно мило, мені ще ніколи не присвячували віршів!

Я була зворушена до глибини душі й заохочувально посміхнулася Бранчу. Він театрально простягнув до мене руки, немов палкий закоханий, який повернувся з далекого плавання, та, стоячи на палубі корабля, помітив на березі кохання всього свого життя, і продовжував:

А твої білосніжні стегна

Викликають прилив у чреслах моїх!

Ох... Я не очікувала такої нещадної та й зайвої відвертості від поета. Адже я сподівалася, що курйоз у таверні благополучно забутий...

Після цих слів уже всі гості спрямували на мене свої цікаві погляди. Подальших зізнань Бранча я не чула, оскільки мене оглушила пульсація крові у вухах. Мої щоки палали, хоч я й погано уявляла, де саме знаходяться ці чресла і що викликало у троля такі приливи.

Коли Бранч нарешті закінчив ці тортури і зробив паузу, чекаючи, мабуть, на овації, я вичавила з себе скупу фальшиву посмішку й кивнула йому що досить уже.

Та, шукаючи підтримки, обернулася в бік Деміана, який сидів праворуч від мене. Але він схилив голову на долоні, сперті об стіл, а його плечі тряслися від сміху.

- Тобі смішно?! - крізь зуби прошипіла я, зло дивлячись на графа.

- А тобі хіба ні? - він підняв на мене очі, що блищали від сліз.

І знову розреготався вже в голос:

- Поезію Бранч схоже любить, але ось вона його - точно ні...

Потім насилу видихнув, витер сльози долонею та зізнався:

- Ребра вже болять сміятися.

У мене навіть руки засвербіли так захотілося штовхнути його, щоб схаменувся:

- І ти не вважаєш його слова обурливими?

- Дуже обурливими! - згідно кивнув граф, при цьому його очі так і іскрилися сміхом. - Мені викликати його на дуель? Але прошу мати на увазі, що третю дуель за декілька тижнів моя рука може не витримати.

Я тільки пирхнула і відвернулася до Жрума, який саме підливав мені щось у кружку.

- Жруме, що це? Я алкоголь не п'ю!

- Так це хіба алкоголь? Це манговий напій!

- Справді? - я недовірливо пригубила рідину, і вона виявилася напрочуд смачною, солодкою й ароматною, схожою на морс, який варить наша Марі.

Троль, бачачи як я від задоволення заплющила очі, задоволено сказав:

- Ну шо я казав? Жрум поганого не порадить! Ось спробуй цей - він із папайї! - і підлив мені ще.

Новий напій виявився не гіршим за попередній. Навіть кращим. А тролі в цьому розуміються!

Тут з боку лісу почулися верески і крики. Всі гості як один обернулися і побачили, що два тролі зчепилися на узліссі, без жалю нагороджуючи один одного стусанами. Навколо рознеслися радісні крики. Вімель та й взагалі, підскочив зі свого місця за столом і кричав голосніше за всіх, піднявши кулаки та трясучи ними. Здавалося, тролі збожеволіли. Я обернулася до не менш радісного Жрума і запитала що відбувається.

- Дик, бійка на весіллі - на щастя молодих! - вигукнув він, - Вімель он уже який похмурий сидів, думав весілля закінчитися, а бійки не буде. Поганий знак.

Я тільки й змогла що здивовано підняти брови. Як ці речі пов'язані між собою було вище мого розуміння.

Не встигла я прийняти цю дивну традицію, як Вімель підняв над головою велику пусту миску і з усієї сили шмякнув нею об землю. Вона дзвінко розлетілася на шматочки. Весільні гості радісно заревіли та теж почали хапати посуд зі столу і кидати його вниз. Я тільки здивовано та запитально подивилася на Жрума і він кивнув мені:

- Бити посуд теж на щастя!