14.3. Продовження

А він сів собі спокійнесенько на камінь поруч, витягнув зі своєї сумки сендвіч і почав його їсти, залишивши мене зі серцем, що схвильовано билося.

Ну так, нічого особливого не сталося. Ми просто друзі...

Але робити нічого, я повільно й протяжно вдихнула та видихнула, заспокоюючись, і послідувала його прикладу, із задоволенням відкусивши далеко не свіжий хліб, який ми закупили ще під час зупинки в Ріоні. І зараз, після виснажливої прогулянки вологими та небезпечними джунглями, мені здалося, що я ніколи в житті не їла нічого смачнішого. Я навіть очі заплющила від задоволення та ледь не застогнала. Шлунок теж задоволено забурчав. Ну і нехай бурчить собі. Смачно ж...

- Як думаєш, що це за храм? - запитала я з набитим ротом, плюючи на пристойність.

Деміан знизив плечима.

- Ми навряд чи знайдемо вцілілі статуї чи написи в цих завалах, - відповів граф, оглядаючи святилище, - Але він був зруйнований вже давно. Тут, безумовно, жили люди. Інші істоти не будують таких храмів. Я думаю, що його зруйнували природні сили, наприклад, ураган. Острів не такий великий, могло бути й затоплення... Навіть скеля не захистила цю споруду.

- А люди... Чому вони не відбудували храм?

- Може, загинули або переїхали на материк... - припустив він.

Поки я насолоджувався нашим не хитрим обідом, Деміан уже з'їв свій сендвіч, підвівся та почав оглядати руїни. Через кілька хвилин він зник за уламками, і я відчула смутну тривогу, тому швидко запхала в себе решту хліба, струсила крихти з колін, підхопила сумку і пішла за моїм супутником. Щоб зустріти його, коли він повертався із задоволеною посмішкою:

- Я знайшов дорогу! Хоч і зарослу травою, але все ж таки вона кудись веде.

Він вказав рукою праворуч і я побачила за руїнами храму доріжку, що ховалася в кронах дерев. І ми вирушили в дорогу набагато веселіше, хоча густі трави й уповільнювали рух.

Кинувши на мене хитрий грайливий погляд, Деміан запитав:

- Бель, мені ось що цікаво: ти вмієш відчиняти двері як справжній злодюжка, знаєш секрети, про які пристойній дівчині не личить знати, мовчки терпиш біль, зціпивши зуби. Усе це не в'яжеться з твоїм образом ніжної фіалки...

- А в моєму досьє вказано, що я тендітна квіточка? - провокаційно запитала я.

Але граф й не думав відмовлятися та кивнув.

- Ну що можу сказати: твої шпигуни погано працюють...

Він розсміявся:

- Тебе ніколи не били різками?

- Ні.

- Тому що ти завжди була хорошою дівчинкою?

- Ні, просто не попадалася. А ти? - я перевела розмову на нього бо нічого йому так багато про мене знати.

- Так, пороли, і часто, років до десяти.

- А потім ти виправився?

- Ні. Мене били не тільки за пустощі, а й за невивчений урок, за неуважність, за зухвалість. Але якось я вихопив різку із рук учителя, і сказав, що це був останній раз, коли він мене бив. У його очах відобразився такий жах, немов він боявся, що я вб'ю його на місці. Не знаю, що він тоді побачив у моєму обличчі, але більше мене не чіпав.

- Жахливо... - ошелешено промовила я. - Хіба можна бити дитину за невивчений урок?

- Як бачиш б’ють, у нас в Еланії навіть є приказка: "Хочеш виховати з хлопчика справжнього чоловіка - не шкодуй різок".

- Ти теж так вважаєш? - я уважно глянула на нього.

- Ні. Я ситий різками по горло.

Ми замовкли, думаючи кожен про своє, а за кілька годин нас наздогнала тропічна злива. Небо миттю затягнулося потемнілими хмарами, Деміан дістав із своєї сумки сірий пла, і я знову здивувалася рівню його підготовки до дороги, згадала про свій томик з ельфійською поезією та відчула себе ніяково. Граф глянув на мене і запитав:

- Бель, ти взяла із собою плащ?

Я заперечно похитала головою.

Почався дощ.

- Ясно. Йди сюди, - він накинув на себе плащ й потягнув мене за руку під крону найближчого дерева, притулившись до стовбура спиною, укутав мене руками й м'якою тканиною підкладки, та поклав підборіддя на мою голову. Навколо нас лив дощ, краплі проходили крізь листя й тарабанили по плащу та обличчю, але мені ніколи не було так тепло й затишно, як в обіймах Деміана, і єдине, чого хотілося, - щоб злива не припинялася. Я почувалася кошеням, що пригрілося на теплих колінах люблячого господаря. 

Ми мовчали, слухаючи пісню дощу, і я щасливо посміхалася, знаючи, що він не бачить мого обличчя, і я не маю потреби приховувати свої справжні почуття. Вітер поривався відкрити поли плаща, й іноді йому це навіть вдавалося, і граф дбайливо запахував тканину щільніше. Відчувати обійми його сильних рук, тепле дихання на своєму волоссі, притискатися до нього спиною, - чи це не щастя?

А дощ усе сипався горохом із низьких хмар. Він шепотів про щастя, про радість та про кохання. Дощ не плакав, він дзвінко сміявся.

Я впиралася маківкою в підборіддя Деміана, у грудях розливалося тепло, а краплі дощу стікали по обличчю і здавалося, що в цілому світі немає нікого щасливішого за мене.