13.2. Продовження

- Я всього лише хотіла попросити настоянку лаймонгаса! - обурилася я, - Але зараз не про це. Розкажіть, що вчора сталося?

Деміан весь напружився, згадуючи, а на його обличчя набігла тінь:

- Коли вас схопив кракен, я пірнув слідом, але все рівно спізнився, ви вже були на глибині, а я залишився на поверхні, намагаючись побачити хоч щось у тому цілковитому мороці. Але через деякий час, мені тоді здавалося, що минула вічність, вас винесли на поверхню дельфіни...

- Дельфіни? - здивувалася я. - Ті самі, що вчора плавали біля корабля?

- Гадаю, вони, - тепло посміхнувся граф. - Але ми б заклякли в холодній воді, якби Селім, єдиний, хто лишився на палубі у той божевільний час, не подав мені драбину й не допоміг вибратися на палубу. А далі ви все знаєте.

Ми мовчали, милуючись рожевим світанком. Але щось не давало мені спокою, змушувало витягнути приховане назовні. Чи, можливо, справа в розхитаних учорашніми подіями нервах?

- Я вам не подобаюся, Деміане? - просто запитала я, дивлячись у далечінь.

Зараз я б ні за які скарби світу не подивилася йому в очі, боячись того, що можу там прочитати.

- Чому ви питаєте? - тон його голосу став прохолодним і напруженим.

- Ви ж відмовилися від моєї пропозиції.

- Боги, Бель, що ви несете? - роздратовано запитав він, подивившись на мене. - Дія настоянки мала б уже скінчитися.

Я теж обернулася до нього і з викликом сказала:

- А ви знаєте, Деміане, я зрозуміла одну цікаву річ щодо цієї настоянки.

- Яку ж? - граф вичікувально примружив очі.

- Вона не нав'язує невластиві людині бажання, а лише пробуджує ті, що вже є...

- І що з того? - різко запитав він.

- Ви нічого не хочете мені сказати? - я підняла підборіддя, щоб здаватися впевненішою.

- Ні, - відрізав Деміан.

- Я так і думала.

- Що ви думали? - він злегка схилив голову, розглядаючи мене холодними очима і на його вилицях заходили такі знайомі жовна.

- Не важливо, - відмахнулася я і повернулася до моря.

Повела руками по холодному дереву борту, заспокоюючи свої суперечливі почуття, і увігнала під шкіру вказівного пальця скалку. Вскрикнула від гострого, як укус бджоли, болю, і засунула палець до рота, витягаючи дрібну дерев’яшку зубами і язиком. Тоді ж відчула на собі дивний погляд Деміана, обернулася і подивилася на нього запитально. Його очі стрімко темніли.

- Вам допомогти? - хрипло запитав він.

Ох, ця його хрипота...

- Сама впораюся, - поспішно відповіла я, забравши палець із рота й остаточно витягла скалку вже нігтями правої руки. Після чого прибрала руки подалі від борту.

Палець неприємно саднило, з ранки знову виступила кров, і я злизнула її. Меланхолійно подивилася на сонце, що піднялося з-за обрію, та із досадою промовила:

- Якби ж ви були драконом...

Схоже, дія настоянки все ж не скінчилася, оскільки слова вилітали з мого рота перш ніж я встигала їх усвідомити.

- І що б це змінило? - обличчя графа стало зосередженим, вилиці загострилися, і він впився очима в золотисто-рожевий Геліос. Можна подумати, саме денне світило зараз займало його думки...

- Нічого... - зітхнула я.

- Ось і я про це, - роздратовано відповів Деміан, після чого повернувся до мене і сказав, - Бель, ідіть краще до каюти й вдягніться. Вам потрібні зайві пересуди?

Я знову подивилася на нього. І дивна річ, у цей світанковий час, уперше відтоді як знаю його, Деміан на якусь мить здався мені вразливим, без його звичної броні із самовпевненості та веселої усмішки. Він немов зняв свої обладунки, з якими давно зрісся, а в глибині його очей на мене дивився затаєний смуток.

Граф мав рацію, але все рівно мене розізлили його слова. Я не звикла, щоб мною командували, тому сердито розвернулася, зачепивши його плече волоссям, і вирушила геть по уламках. Дорогою я все ж обернулася і подивилася на напружену спину Деміана, з натягнутою ледь не до тріску сорочкою. Його нерухомий силует на тлі сонця, що сходить, здався мені незвично самотнім.

У своїй каюті я вмилася холодною водою, розчесалася, заплела косу і почала шукати сукню, яку зможу вдягнути без допомоги покоївки. Треба було знайти щось простіше, не ходити ж у шовках по уламках. Так тільки сукні зіпсую.

За цим заняттям з горою одягу, розкладеною на ліжку, мене і застала Клер. Вона кисло побажала доброго ранку та сказала:

- Граф ла Амбросіо попросив передати, що скоро починається збір команди, вас просили теж там бути.

Дуже хотілося дізнатися подробиці і наслідки минулої бурхливої ночі, тому ми швидко зібралися і попрямували до команди.

У кают-компанії витав похмурий настрій, він відчувався в сумних та серйозних обличчях, у руках, які безвольно й мляво лежали на колінах, і зажурених, опущених долу, очах і плечах. Ця, колись завжди така гучна каюта, була зараз неприродно мовчазною. Чоловіки виглядали пригніченими та позбавленими сил. Коли ми увійшли, матроси одразу ж звільнили диван, на якому сиділи до нашого приходу, і пересіли на стільці.