Глава 11.1. Буря на морі

Світ поринув у пітьму. Дивна, не властива цим місцям сіра імла заповнила простір, сховала зірки та Селену, і тільки ліхтарі на палубі розсіювали зловісну темряву своїм тривожним каламутним світлом. Стало незвично тихо, море немов завмерло. Тільки рідкісні стогони і неголосний говір команди порушували незвичайну тишу. На мої руки і чоло Френсіса впали перші краплі дощу.

- Френ, ти можеш іти? - з побоюванням запитала я мага. Його шкіра в неясному тремтячому світлі ліхтаря здавалася мертвотно-блідою, і губи були такими ж безкровними.

Він мовчки кивнув.

- Тоді піднімайся, починається дощ.

Маг ослаб, але все ж спираючись на мене встав, і ми повільно пішли. Я бачила, як важко дається йому кожен рух, але він, бідолаха, намагався спиратися більше на свої ослаблі ноги, а не на мене, що було розумно з огляду на різницю наших комплекцій. Мені було важко, я вся напружилася, обнявши чоловіка за пояс і закинувши його руку собі на плечі, але тягла як могла. Ми повільно дійшли до юту, де розташовувались каюти, і за цей час наш одяг і волосся встигли намокнути. Дощ посилювався. А невластива морю могильна тиша змінилася скляним дзвоном, з яким прямовисно падаючі з неба великі краплі води розбивалися об дошки палуби. Праворуч від нас небо освітила далека блискавка.

Я відвела Френсіса в кают-компанію і допомогла лягти на диван. На протилежному дивані лежав інший бойовий маг, еланець Віторіо, із заплющеними очима. Я сподівалася що він спить.

Збігала в камбуз, набрала тремтячими від перенапруги руками ще води, а коли повернулася, знайшла Френсіса сплячим, його грудна клітка мірно здіймалася і дихання стало тихим. Він зовсім знесилився і схоже йому просто необхідний сон. Тож залишила глечик на столі й попрямувала назад на палубу бо можливо ще комусь потрібна допомога.

У коридорі розминулася з двома матросами, які тягли капітана та його помічника, і ті здавалися непритомними.

Щойно я ступила на палубу, як холодний вітер і злива ледь не збили мене з ніг, безжально смикаючи одяг і волосся. За мить я промокла до нитки. Я зачинила двері за собою та озирнулася.

Усе клубилося: і море, і небо. Хвилі піднімалися високо та заливали палубу. Повітря стало таким вологим, що я не могла зрозуміти, що вдихаю: насичене вологою повітря чи вже морську воду, і закашлялася від надлишку вологи. У роті залишився солоний присмак. Приголомшена, я зупинилася, не розуміючи, що робити й куди бігти, коли почула гучний голос Деміана, що перекрив шум урагану:

- Де Бель?

Напевно, розумніше було б повернутися назад, але тієї миті я не думала і кинулася на його голос, щоб одразу послизнутися на мокрій хиткій палубі, що похитнулася, і впасти, боляче вдаритися стегном і проїхатися слизькою підлогою до борту, вдарившись плечами ще й об нього. Ахнувши і скривившись, я насилу піднялася, вхопилася за простягнутий поруч канат щоб не вилетіти геть в море, і вже більш розмірено та кульгаючи, попрямувала на пошуки графа. Повз сновигали люди немов тіні, не зважаючи на мене. Поруч пройшов матрос, один із тих трьох, які не отруїлися, і обвивши рукою його шию, на ньому висів ще один хлопчина з команди. Ледве переставляючи ногами, як і ми з Френом трохи раніше, вони повільно тягнулися до кают, намагаючись обережно ступати слизькою палубою. Я провела їх поглядом і скоро побачила Деміана. Він теж помітив мене, швидко і спритно наблизився, немов усе життя вправлявся ходити по охопленому бурею і зливою кораблю.

- Ходімо зі мною, - сказав він, міцно взяв мене за руку, і тут корабель з величезною силою хитнуло з боку в бік, а потім вгору-вниз. Деміан ледь встиг однією рукою вхопитися за щоглу, а другою утримати мене під різким поривом вітру, бо я знову підслизнулась і ледь втрималася на ногах.

Вітер кидався на вітрила немов голодна акула на жертву, намагаючись розірвати на шматки, а вони билися, наче крила птаха, що потрапив у пастку, в безплідних спробах вирватися на волю. Кілька ліхтарів один за одним одразу згасли, і тільки один-єдиний, на кормі, залишився слабо світити. Усе навколо стало сіро-чорним, і неможливо було зрозуміти, де закінчується море та починається небо. Тільки частий оглушливий гуркіт грому і яскраво-золоті блискавки розсікали небо та розривали на якісь миті навколишню темряву. Дощ лився прямовисною стіною, закриваючи огляд. Палубу хитало неймовірно, ми стояли уже по щиколотки в холодній воді. І зрозуміло було що й залишатися стояти тут, і рухатися далі однаково було небезпечно. Деміан змахнув воду з обличчя й окинув поглядом палубу, силуючись збагнути, як дістатися до юту, щоб нас не змило в море черговим ураганним поривом вітру або штормовою хвилею, що з величезної висоти вривалася на палубу й піною шипіла біля наших ніг.

__________________

Ют - кормова частина верхньої палуби.